Смутна доба - Микола Смоленчук

Здає князь Василь-Костянтин. А яким нетерпимим був він при запроваджені унії! До Бресту привів тоді десяток тисяч надвірних козаків. А як виступав проти короля з-за арешту протосинкела Никифора. Прямо в королівських покоях, при Сигизмундові і сенаторах!

Покинули кав'ярню, що нижче костелу, і пішли до козаків, котрі чекали їх під деревами коло якогось громадського приміщення.

Як рушенці першої сотні, люди Левка знали багато, були навіть свідками подій, що відбувалися у покоях царевича.

Монах Варлаам, котрий прийшов із самозванцем з московської землі, добрався до Кракова і оголосив королю, що людина, яку привозив до нього сандомирський воєвода, — звичайний монах-розстрига Гришка Отреп'єв. Варлааму не повірили і відправили до Самбора. Слідом за ним приїхав до Самбора і боярський син Яків Пихачов, теж обличитель[91] царевича Дмитрія.

Куди вони поділись, Левко довгий час не знав, царевич оголосив своїй охороні, що їх підіслав Годунов. Пізніше виявилось, що Пихачова стратили, а Варлаама кинули до в'язниці.

Одна пригода мало не скінчилася для молодого Розтопчі трагічно. Як дізнався він пізніше, до Самбора проникло двоє слуг царя Бориса, щоб убити самозванця. Вони вступили в ополчення і прикинулись ревними друзями царевича. Після Кракова той осмілів, вечорами часто відвідував покої панни Марини.

Двоє вирішили те використати. Одного вечора, підстерігши, що царевич пішов до воєводи, убивці вирішили, що прийшов їхній час.

Один сховався у коридорі біля покоїв царевича, інший пішов сідлати коней. Випадково його схопила варта, і він у всьому зізнався. Швидко виявили іншого, невдах кинули до кліті коло воєводської житниці.

Левко вирішив їх звільнити, вже підготувався до акції, як дізнався про те Тарануха.

— І не думай те робити! — різко обірвав його докази, хоч у душі і був на боці годованця.

Потім кілька днів ходив невдоволений собою, бо теж не любив бездіяльності.

Убивць стратили, а царевича стали ще пильніше охороняти.

Цар Борис не заспокоївся, він послав до Польщі дядька самозванця Отреп'єва. Та у грамоті, яку той привіз, не було жодного слова про Лжедмитрія. З іншою грамотою до Польщі приїхав якийсь Огарьов, але й це посольство нічого не виїздило; Огарьова від імені короля запевнили, що Лжедмитрій не одержує від корони ніякої допомоги. Посла Андрія Бурнакова, який теж мав говорити про самозванця, затримали на кордоні в Орші.

Цар Борис перевозить до Новодівичого монастиря матір покійного царевича, розсилає покордонним воєводам грамоти про самозванця, князь Василь Шуйський, організатор похорону царевича, і патріарх Іов спростовують на московських площах плітки, що царевич живий. Патріарх Іов розсилає в анархії[92] духовний наказ: просити бога, щоб не віддав Русь на погром Литві, не допустити «веру христианскую попрать и православных християн в латинскую и люторскую ересь привести и погубить».

Царевич теж не сидів склавши руки, крім організації шляхетського рушення, він закидав південні російські губерні «підметними грамотами», їх возили у мішках із зерном, що йшли з Польщі у московську державу, де лютував голод.

Цар Борис виставляв застави, перехоплював підозрілих людей, вірні йому бояри доводили, що царевич загинув, та їм не вірили навіть служилі люди.

Повітря наповнювали пахощі м'яти та ще якихось незнайомих йому квітів, в гущавині, незважаючи на передвечір'я, не вмовкало птаство. Вітер стиха ворушив гінким плюшем старої альтанки, загубленої в глибині саду. Панна Марина опустилася на садову лавку, та зразу й підвелась, помітивши царевича.

— Чарівна панно, моя зоря привела мене у цей куток саду, і тепер від вас залежить зробити її щасливою.

Марина Мнішек скромно, але гордо відповіла:

— Ваша зоря, царевичу, занадто висока задля такої дівчини, як я!

Він упав перед нею на коліна:

— Я присвячу вам своє життя!

Вдалині алеї з'явилися гості, що прогулювались після бенкету. Марина обігріла його ласкавим поглядом, та одразу й згасла.

— Киньте думати про мене. Очольте військо, знищить своїх ворогів, а тоді підкоряйте моє серце. Завоюєте ви його лише ратними доблестями!

— Я помру від кохання! — крикнув їй, уже холодний і чужий, готовий покинути альтанку.

Діалог цей не вигаданий автором, а взятий з історичних хронік.