Маг - Джон Роберт Фаулз

Щоб якось перебути цей тривожний час, поки з’ясується, чи не перейшла хвороба на наступну стадію, я весь віддався острову. Щодня невтомно плавав і прогулювався. Зненацька настала спека, й після обіду, коли найспекотніше, школа западала в сплячку. А я вирушав до соснового лісу. Завжди переходив через хребет на південну частину Фраксосу, аби далі від школи і села. Тут не було ні душі. Три будиночки, сховані край однієї із заток; каплички, загублені в зелені сосняку, до яких приходили люди тільки в дні святих покровителів; майже невидима вілла, в якій ніхто не мешкав. Решта складалася з величного спокою, що, немов чисте полотно, навіював думку про необмежені можливості, — місцина, створена для міфів. Острів ніби розколовся на дві половини — темну і світлу. Розклад уроків не дозволяв далеко відходити від школи (хіба що у вихідні або дуже ранніми годинами; заняття починались о пів на восьму), і це обмеження дратувало, як закороткий поводок.

Я не думав про прийдешність. Був певен, що лікування не допоможе, всупереч усім запевненням афінського медика. Чітко позначилася лінія долі — під ухил, дедалі нижче, на саме дно.

І тут почалися дива.

Irrités de ce premier crime, les monstres ne s’en tinrent pas là; ils l’étendirent ensuite nue, à plat ventre sur une grande table, ils allumèrent des cierges, ils placèrent l’image de notre sauveur à sa tête et osèrent consommer sur les reins de cette malheureuse le plus redoutable de nos mystères.

De Sade,

«Les Infortunes de la Vertu» [44]

Наприкінці травня, у недільний день, блакитний, як пташине крило, я зійшов козячими стежками на кряж, схил якого аж до самого морського берега за дві милі звідси застеляла зелена піна соснового верховіття. Море шовковим килимом простягалося на захід — до тінистої стіни материкових гір, що нерівним язиком відступала на п’ятдесят-шістдесят миль до південного овиду під неозорим емпірейним дзвоном небес. Лазурний, дивовижно чистий світ. Дивлячись на краєвид, що відкривався з центрального хребта на острові, я, як завжди, забув про свої прикрощі й рушив гребенем на захід, поміж двома широкими виглядами — північним і південним. На соснових стовбурах спалахували ящірки, немов живі смарагдові намиста. Пахнув чебрець, розмарин та інші трави, у шалено променистій блакиті неба тонули кущі з квітами, схожими на кульбаби.

За якийсь час я добрався до місця, де хребет спадав на південь крутосхилом. Зазвичай сідав тут на край урвища, щоб покурити й окинути оком велетенські обшири моря і гір. Тої неділі я, ще не встигши вмоститися, зауважив, що краєвид змінився. Зразу піді мною, на півдорозі до південного краю острова, була затока з трьома будиночками біля самої води. Звідти берег тягнувся на захід ламаною лінією низовинних мисів і малопомітних бухточок. По той бік обжитої затоки із землі здіймався крутий стрімчак, що сягав углиб острова на кількасот ярдів. Червонуватий, покритий осипами та розколинами, неначе призначений служити фортечним муром віллі, що одиноко стояла на мисі позад нього. Я знав лише, що цей будинок належить афінянинові — очевидно, заможному, який приїжджає сюди тільки посеред літа. З кряжа було видно тільки плоский дах, решту застувало поросле соснами узгір’я.

А тепер над дахом звивалося пасмо білястого диму. Отже, дім уже не порожнякує. Мене зразу ж пройняла злість Робінзона Крузо. Ще б пак, споганено чистоту відлюддя цієї південної сторони, а я ж то звик ставитися до нього як до своєї власности. Тут була моя — і тільки моя — потаємна вотчина, й ніхто не мав на неї права, хіба що убогі рибалки, мешканці трьох хаток. Однак водночас взяла мене цікавість, і я рушив стежкою вниз, до затоки на тому боці Бурані — так називався мис, на якому стояла вілла.

Нарешті за соснами прозирнуло море й низка випалених сонцем прибережних каменів. Я вийшов на узлісся. Перед очима розляглася широка затока — жорствяна смуга й прозоро-скляна гладінь в обрамуванні двох мисів. На Бурані, східному й крутішому мисі, ховалася вілла серед дерев, що росли тут густіше, ніж деінде на острові. Двічі-тричі я побував на цьому пляжі й, як і на багатьох фраксоських пляжах, піддавався чарівливому враженню, що я перший сюди потрапив, перший бачу цю місцину, що я взагалі перша людина на Землі. Мешканці вілли нічим не давали себе знати. Розташувавшись на західному, відкритішому краю пляжу, я скупався, перекусив хлібом, оливками та зузукакіями — холодними ароматними фрикадельками, і за весь цей час не побачив ні душі.

Ополудні я перейшов по розпеченій жорстві на ближчий до вілли берег затоки. Серед дерев стояла побілена капличка. Крізь шпарину у дверях я розгледів перекинений стілець, порожній підсвічник і в наївному стилі розписаний іконостас. На дверях пришпилено хрест із вибляклого позолоченого паперу. На звороті хтось накарлючив «Айос Деметріос» — «Святий Димитрій». Я повернувся на пляж. Він закінчувався обвалом каміння, що вгорі переходив у важкодоступну гущу підліска й дерев. І тут я вперше спостеріг колючий дріт на висоті двадцяти-тридцяти футів, що тягнувся в