Як течія річки - Пауло Коельо

Молитися й спостерігати: таким має бути закон для Воїна Світла. Якщо він лише спостерігатиме, він почне бачити привидів там, де вони не існують. Якщо лише молитиметься, то ніколи не матиме часу виконувати роботу, яку потребує світ. Існує ще одна легенда, опублікована у збірнику «Verba Seniorum», мовляв, абат Пімен мав звичай казати, що абат Іоанн молився дуже часто й багато, й міг більше не турбуватися – його пристрасті були подолані.

Ці слова дійшли до вух одного з мудреців Скитського монастиря. Він зібрав послушників після вечері.

– Ви чули, що абат Іоанн більше не має пристрастей, які мусив би долати, – сказав він. – Відсутність боротьби ослаблює душу. Попросімо Господа, щоб він послав абатові Іоанну дуже велику спокусу; якщо він її подолає, ми попросимо для нього ще сильнішу спокусу, а потім – іще сильнішу. Й коли він знову почне змагатися зі спокусами, то помолимося, щоб він ніколи не казав: «Господи, забери від мене цього демона». Помолімося, щоб він сказав: «Господи, дай мені силу протистояти злу».

У порту Маямі

– Іноді люди звикають до того, що вони бачать у фільмах і забувають, як воно було насправді, – сказав один з моїх друзів, коли ми дивилися вдвох на порт Маямі. – Ти пам’ятаєш фільм «Десять заповідей»?

– Звісно, пам’ятаю. – Мойсей – його там грає Чарлтон Гестон – у якусь мить підіймає свого жезла, води розступаються, й гебрейський народ переходить через широке море.

– У Біблії сказано інакше, – зауважив мій друг. – Там Бог наказує Мойсею: «Скажи синам Ізраїлевим, щоб вони йшли». І лише по тому, як люди пішли, Мойсей підняв свого жезла й море розступилося. Лише мужність мандрівника відкриває йому дорогу до мети.

Він підкорився імпульсу

Падре Зека, із церкви Воскресіння на Копакабані, розповідає, що їхав в автобусі, й несподівано почув голос, який наказував йому підвестися й переказати присутнім слова Христа.

Зека засперечався з голосом: «Я видамся людям йолопом, це не місце для проповіді, – сказав він. Але щось усередині нього наполягало, щоб він підвівся й проповідував. – Я боюся, будь ласка, не проси мене про це», – почав він благати.

Внутрішній імпульс наполягав.

Тоді він пригадав про свою обітницю – підкорятися всім повелінням Христа. Він підвівся й – помираючи від сорому – почав говорити про Євангелію. Усі слухали його мовчки. Він подивився на кожного пасажира й лише кілька з них відвели очі. Він сказав усе, що почував, закінчив свою проповідь і сів на своє місце.

Досі він не знає, яке завдання виконував у ту хвилину. Але він цілком переконаний, що виконував завдання.

Про нетривалу славу

«Sic transit gloria mundi». Цими словами святий Павло описує стан людини в одному зі своїх послань: слава світу триває недовго. І навіть знаючи про це, людина завжди прагне здобути похвалу за свою працю. Навіщо? Великий бразильський поет Вінісіус де Мораес написав в одній зі своїх пісень:

А тим часом треба співати,

Співати більше, ніж будь-коли.

Вінісіус де Мораес справді блискучий поет. Згадуючи про Гертруду Штайн у своїй поемі «Троянда є трояндою й більш нічим» він говорить лише, що треба співати. Він не дає пояснень, виправдань, не застосовує метафор. Коли мене обирали до Бразильської академії, то виконуючи ритуал зустрічей із її членами я почув від академіка Жозе Монтелло такі слова: «Кожна людина повинна йти по дорозі, яка проходить через її село».

Чому? Що існує на цій дорозі?

Яка сила штовхає нас далеко від комфорту того, що нам знайоме, змагатися з викликами, навіть знаючи, що слава світу триває недовго?

Думаю, цей імпульс називається: пошуки сенсу життя.

Протягом багатьох років я шукав у книжках, у мистецтві, в науці, на небезпечних або зручних дорогах, які я долав, остаточну відповідь на це запитання. Я знаходив їх багато, деякі переконували мене протягом багатьох років, інші не витримували навіть одного дня аналізу. Але жодна з них не була достатньо сильною, щоб тепер я міг сказати: сенс життя полягає ось у чому.

Сьогодні я переконаний: таку відповідь ми ніколи не знайдемо в цьому житті, хоч у фіналі, в ту мить, коли ми знову постанемо перед Творцем, ми згадаємо про кожну нагоду, яка нам пропонувалася – й була прийнята або відкинута.

У проповіді 1890 року пастор Генрі Драммонд говорить про зустріч із Творцем:

У цю мить великим запитанням людського створіння не буде: «Як я жив?»

Воно звучатиме інакше:

«Як я любив?»

Фінальним випробуванням кожного пошуку будуть розміри нашої Любові. Нам не буде зараховано ані те, що ми робили, ані те, у що вірили, ані те, чого ми досягли.

Ніщо з цього не матиме для нас ваги, крім того, як ми любили ближнього. Про помилки, яких ми припускалися, ніхто навіть не згадає. Нас судитимуть не за зло, якого ми накоїли, а за добро, якого ми не зробили. Бо утримувати Любов у собі означає виступити проти Святого Духа, це є доказом, що ми ніколи його не знали, що Він любив нас марно.

* * *

Любов світу є нетривалою, і не вона дає нам вимір нашого життя, а вибір, який ми робимо: бути вірним нашій Персональній Легенді, вірити в наші утопії й боротися за них. Ми протагоністи наших існувань і в багатьох випадках є анонімними героями, які залишають по собі помітний слід.

В одній японській легенді розповідається, що один чернець, зачарований красою китайської книги «Тао-те-кінг», вирішив зібрати гроші, щоб перекласти ці вірші рідною мовою й опублікувати їх. Для цього йому знадобилося десять років.

А тим часом на його країну напала пошесть, і чернець вирішив використати гроші для того, щоб полегшити страждання хворих. Та коли все минуло, він знову почав збирати кошти на публікацію книги; та минуло десять років і коли він готувався надрукувати книжку, потужне цунамі зруйнувало оселі сотень людей.

Чернець використав свої гроші на відбудову осель для тих, хто втратив усе. Минуло ще десять років, він знову назбирав грошей і нарешті японський народ зміг прочитати «Тао-те-кінг».

Люди мудрі кажуть, що насправді чернець здійснив три видання книги: два невидимі й одне надруковане. Він вірив у свою утопію, витримав тяжку битву, зберіг віру у свою мету й при цьому не втратив любові до свого ближнього. Хай буде так із кожним із нас: