Як течія річки - Пауло Коельо
– Вхід заборонено, – повторив мені добродій.
Залишилося одне: іти без дозволу й чекати, чи він перешкоджатиме мені фізично. Я рушив до дверей. Він дивився на мене, але не зробив нічого.
Коли я виходив, до замку підійшли двоє туристів. Старий навіть не спробував перешкодити їм увійти. Я зрозумів, що завдяки моїй упертості чоловік перестав підкорятися абсурдним правилам. Буває, що нам доводиться воювати за те, про що ми не маємо жодного уявлення, з причин, яких ми ніколи не зрозуміємо.
Статут нового тисячоліття
1) Усі люди – різні. І повинні робити все можливе, щоб такими й залишатися.
2) Кожній людині даровано два способи поведінки: діяти й споглядати. Обидва спрямовані до однієї мети.
3) Кожній людині даровані дві чесноти: сила волі й обдарування. Сила волі спрямовує людину на зустріч зі своєю долею. Обдарування зобов’язує її ділити з іншими те, що вона має в собі найкращого.
4) Кожній людині дарована одна доброчиність: спроможність обирати. Той, хто не користується цією чеснотою, перетворює її на прокляття, й інші обирають за неї.
5) Кожна людина має право на два благословення: благословення влучати й благословення хибити. У другому випадку навчання виведе її на правильний шлях.
6) Кожна людина має власну манеру сексуальної поведінки, якої вона не повинна соромитися (але й не повинна вимагати того ж від інших).
7) Кожна людина має свою Персональну Легенду, якої повинна дотримуватися і яка є причиною того, що вона прийшла в цей світ. Персональна легенда знаходить вияв в ентузіазмі, з яким людина прагне до свої мети.
Уточнення: на певний час дозволяється відступати від своєї Персональної Легенди, але не слід її забувати й треба повертатися до неї за першої змоги.
8) Кожен чоловік має свою жіночу сторону, а жінка – чоловічу. Дисципліну треба будувати на інтуїції, а інтуїцію на об’єктивності.
9) Кожна людина повинна знати дві мови: мову суспільства й мову знаків. Перша з них слугує для спілкування з іншими. Друга допомагає розуміти послання Бога.
10) Кожна людина має право прагнути до радості. Радість – це те, що дарує їй втіху, але не обов’язково те, що дарує втіху іншим.
11) Кожна людина повинна зберігати в собі священний вогонь божевілля. Але поводитися як персона нормальна.
12) Людина має серйозні вади, якщо вона: не шанує право ближнього, дозволяє, щоб її паралізував страх, почуває себе винною, вважає, що не заслуговує на добро й на зло, які трапляються їй у житті, виявляє себе боягузом.
Уточнення перше: любімо наших ворогів, але не вкладаймо з ними союзи. Вони стають на нашій дорозі, щоб випробувати наш меч і заслуговують на його пошану.
Уточнення друге: обираймо собі своїх ворогів.
13) Усі релігії ведуть нас до одного Бога й заслуговують на однакову пошану.
Уточнення: людина, яка обирає собі релігію також обирає колективну манеру поклонятися Богові й вірити в таємниці. Проте вона єдина відповідає за свої діяння на дорозі свого життя і не має права перекладати відповідальність за свої діяння на релігію.
14) Не існує стіни, яка відокремлює священне від світського: віднині все оголошується священним.
15) Усе, що відбувається тепер, впливає на майбутнє й спокутує минуле.
16) Усі інші тлумачення слід вважати не дійсними.
Руйнуючи й відбудовуючи
Мене запросили в Гункан-дзиму[2], де існує храм дзен-будизму. Коли я туди приїхав, то був здивований: прекрасна будівля стоїть посеред неозорого лісу, але поряд має величезне пустирище.
Я запитав, у чому суть цього пустирища, й управитель храму мені пояснив:
– Це місце призначене для майбутнього будівництва. Кожні двадцять років ми руйнуємо храм, який ви бачите, й відбудовуємо його поруч. У такий спосіб ченці теслі, муляри й архітектори мають можливість реалізовувати свої здібності та передавати їх – на практиці – своїм учням. Так ми показуємо, що в житті немає нічого вічного – і навіть храми перебувають у процесі постійного вдосконалення.
Воїн і віра
Генрі Джеймс порівнює досвід із величезною павутиною, що розтягнута навколо нас. Вона вловлює не тільки те, що є необхідним, а ще й пилюку, що висить у повітрі.
Часто те, що ми називаємо «досвідом», є лише сумою наших поразок. І тоді я – той, хто натворив чимало помилок у житті, – дивлюся перед собою і не маю мужності наважитись на наступний крок.
У такі хвилини непогано буде згадати слова лорда Солсбері: «Якщо ви цілком довіряєте лікарям, то дійдете висновку, що все шкодить здоров’ю. Якщо цілком довіряєте богословам, то переконаєте себе в тому, що все є гріхом. Якщо цілком довіряєте військовим, то вам ніщо не здаватиметься абсолютно безпечним».
Необхідно приймати пристрасті й не відмовлятися від ентузіазму перемог; вони складають частину нашого життя й дарують утіху всім, хто до них причетний. Але Воїн Світла ніколи не втрачає з виду речі і зв’язки, не підвладні часу: він спроможний відрізнити скороминуще від вічного.
Утім, пристрасті зникають без попередження. Попри всю свою мудрість Воїн Світла занепадає духом. Із кожною годиною його віра слабшає, події відбуваються не так, як він мріяв, трагедії виникають несправедливо і несподівано, і він починає вірити, що його молитви більше не доходять до Бога.
Він і далі молиться й дотримується обрядів своєї релігії, але більш не може обманювати себе; серце не відповідає йому, як раніше, а слова, здається, більш не мають сенсу.
У такі хвилини існує лише одна можлива дорога: робити й далі те, що ти робив. Молитися з обов’язку, зі страху або з будь-якої причини – але далі молитися. Наполягати навіть тоді, коли все видається марним.
Янгол, відповідальний за радість, даровану вірою, якому доручено слухати ваші слова, що їх дарує віра, – кудись відлітає. Але незабаром він повернеться, бодай лише для того, щоб вислухати молитву або прохання з ваших губів.
Існує легенда, що після напруженої вранішньої молитви в монастирі П’єдра послушник запитав абата, чи молитви сприяють тому, щоб Бог наблизився до людей.
– Я відповім тобі іншим запитанням, – сказав абат. – Чи молитви, які ти промовляєш, допоможуть сонцю завтра з’явитися в небі?
– Звичайно, ні! Сонце сходить тому, що підкоряється універсальному закону!
– Оце і є відповідь на твоє запитання. Бог перебуває поруч із нами, незалежно від тих молитов, із якими ми до нього звертаємося.
Послушник обурився:
– Ви хочете сказати, отче, що наші молитви марні?
– Аж ніяк. Якщо ти не
