Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

простою красою різношироких мостин та незвично високими вікнами, кожне з яких було поділене свинцевими рамками на сто двадцять два скляні квадрати, крізь які колись вистромлювали довгі далекоглядні труби, спрямовуючи їх на сонячні та місячні затемнення, на точки перетину траєкторій зірок із лінією меридіана, на метеорну зливу Леонідів і на хвостаті комети, що летять крізь космос. Аустерліц, за своєю постійною звичкою, зробив декілька фотознімків, сфотографував білосніжні троянди на квітчастому ліпному фризі, який йшов по периметру всієї стелі, а крізь обрамлені свинцем квадрати увічнив панораму міста, що простяглося на північ та північний захід за територією парку, і отак, орудуючи фотоапаратом, він взявся за розлоге міркування про час, із якого багато-чого збереглося в моїй пам’яті. Час, так почав Аустерліц у зоряній залі Гринвіцької обсерваторії, з усіх наших винаходів є найбільш штучним та у своїй прив’язаності до планети, яка обертається навколо власної осі, він є не менш довільним, ніж калькуляція, що спиралась би на ріст дерев або на тривалість, із якою розпадається вапняк, уже не кажучи про те, що сонячний день, за яким ми орієнтуємося, зовсім не є точною мірою, тож для того, щоб можна було рахувати час, ми вигадали уявне середнє сонце, швидкість руху якого не варіюється й орбіта якого не похилена на екваторі. Коли Ньютон вважав, сказав Аустерліц, показуючи крізь вікно на смугу води, від якої відсвічував останній полиск дня і яка омивала так званий Собачий острів, тож коли Ньютон справді вважав, що час є потоком на кшталт Темзи, тоді де є витоки часу й у яке ж море він врешті впадає? Будь-який потік, як ми знаємо, обов’язково обмежений з обох боків. То що в такому разі було б берегами часу? Якими будуть їхні специфічні властивості проти властивостей води, яка є текучою, доволі важкою й прозорою? Як відрізняються речі, занурені в час, від тих, які ніколи не були ним заторкнуті? Чому години світла й темряви позначені на тому самому колі? Чому в якомусь місці час цілу вічність стоїть нерухомо й беззвучно, а в іншому — кудись страшенно квапиться? Чи можна сказати, що за століття й тисячоліття сам час був неодночасним? Власне, він не так уже й давно почав розширюватися довкола. Адже й сьогодні життя людей в деяких куточках землі підпорядковане не так часу, як погодним умовам, а отже, певній величині, яка не підлягає обчисленню та не знає лінійної рівномірності й безперервного руху вперед, натомість вона рухається по спіралі, визначена закупореннями й проривами, весь час повертається в зміненому вигляді й ніхто не знає, у якому напрямку вона розвивається. Позачасовий стан буття, сказав Аустерліц, який ще зовсім недавно був властивий відсталим і забутим місцевостям у власній країні, так само як раніше він був властивий колись не відкритим заокеанським континентам, ще досі присутній у світі, навіть у таких метрополіях часу, як Лондон. Мертві перебувають поза часом, так само й ті, хто опинився на порозі смерті, а також багато хворих, що лежать у себе вдома або в шпиталях, і не тільки вони, адже достатньо одержати якийсь квантум особистого нещастя, щоб відрізати від себе будь-яке минуле й будь-яке майбутнє. І справді, сказав Аустерліц, я ніколи не мав свого годинника, ні маятникового, ні будильника, а наручного й поготів. Годинник завжди здавався мені чимось сміховинним, чимось лицемірним у самій своїй основі, можливо, через те, що я, відгукуючись на якийсь незрозумілий мені самому внутрішній потяг, постійно противився владі часу й вилучив себе з так званих поточних подій в надії, як мені сьогодні здається, сказав Аустерліц, що час не промине, не стане минулим, що я зможу повернутися і йти позаду нього, і що все залишиться таким, яким було або, точніше кажучи, що всі часові моменти співіснуватимуть між собою, тобто нічого з того, що розповідає нам історія, не буде правдою, що жодна подія ще не відбулася, а тільки зараз відбуватиметься тієї миті, коли ми про неї думаємо, що, звісно, з іншого боку, відкриває похмуру перспективу непозбувного нещастя й болю, який ніколи не скінчиться. — Було майже пів на четверту пообіді й уже спали сутінки, коли ми з Аустерліцом залишили залу з зірками. Якийсь час ми ще постояли на площі перед будинком, зусебіч оточеній стінами. Здалеку було чути глухе шемрання міста, а згори долинав рев великих літаків, які ледь не щохвилини дуже низько й надзвичайно повільно, як мені здавалося, пролітали над Гринвічем, прямуючи з північного сходу, і знову зникали на заході в напрямку Гітроу. Як невідомі чудовиська, які повертаються ввечері до місця ночівлі, зависали вони над нами, і в небі, що дедалі темнішало, з їхніх тіл стирчали жорсткі розчепірені крила. Голі платани на схилах парку вже стояли серед тіней, що ніби росли із землі; перед нами, біля підніжжя пагорба, розкинувся широкий газон, огорнутий нічною темрявою, який діагонально перетинали дві освітлені піщані доріжки, далі були білі фасади й колонади Морського музею, а на іншому березі річки на Собачому острові на скляних вежах вигравали останні відблиски дня посеред дедалі густішої темряви. Коли ми спускалися до Гринвіча, Аустерліц розповів мені, що протягом століть цей парк доволі часто малювали художники. На цих картинах зображено зелені газони й крони дерев, а на передньому плані, як правило, окремі, дуже маленькі людські постаті, переважно паній в барвистих кринолінових сукнях і з парасолями, а окрім того, кілька білих, напівручних оленів, яких у той час тримали в паркових загонах. А от на задньому плані, за деревами та подвійним куполом Морського колегіуму, видно вигин річки і, як ледь помітну смугу, проведену на краю картини, місто з незліченними душами, щось таке невизначене, згорблене й сіре чи радше гіпсового кольору, щось подібне до пухлини чи кірки струпа на поверхні землі, а згори майже половину картини, а то й більше, займає небо, з якого десь удалині якраз іде дощ, — таку панораму Гринвіча я вперше побачив в одній позначеній занепадом садибі, адже, як я вже згадував учора, під час навчання в Оксфорді я часто разом із Гіларі їздив по таких садибах. Я добре пам’ятаю, сказав Аустерліц, як під час однієї нашої екскурсії, після довгого блукання в парку, густо зарослому молодими кленами й берізками, ми натрапили на один із таких закинутих будинків, а в п’ятдесятих роках, за моїми підрахунками, їх знищували в середньому по одному кожні два-три дні. Свого часу ми бачили немало таких будинків, із яких викорчували практично