Диво - Павло Архипович Загребельний

церковцю дерев’яну поставили, службу правлять, гріхи замолюють. Слухаю, припадає мені до серця спів, хоч і не тямлю ні слова. А що голову маю міцну, то й ухопив усі оті співи, ірмоси оті чужомовні та раз і ревнув з порубу по-ведмедячому «Кріє елейсон!». Витягли мене, розглядають, мов ромейське диво. Повезли до Берестів, так немитого й поставили перед пресвітером Ларивоном. Питає він: «Християнин?» Кажу: «Ні». Мовить щось по-грецьки, я дивлюся на нього, мов той баран. «Не знаєш грецької?» – «Не знаю». – «Навчений письму чи книгам?» – «Не навчений». От і почалося відтоді. Навчив мене пресвітер, а я до всього чоловік тямковитий…

– То ти й не піп? – поспитав Сивоок.

– Поки нема пастви, то не піп, але хочу вчити. Стояти за своє рідне хочу. Віру взяли в ромеїв, а мова їхня нам ні до чого. Слов’янська має бути. Спробував я серед чужих, знаю, що то, коли тобі твоє слово забивають назад у горло. То – смерть людини. Та й навчитися чужої мови до пуття хіба можна? Лиш од своєї матері візьмеш всю глибінь і сутність, а чужого – самі вершки. Про хліб та воду ще спитати можна, до душі ж – не сягнеш, не доберешся. Ти митець – повинен знати це. Письмо знаєш?

– То й що?

– Книги читав, бачив?

– Здобив, читав, переписував – тобі й не снилося.

– Коли так, нащо ж віддаєш так легко свою роботизну? Пишуть над твоїми образами грецькі словеса. А ти мовчиш? Хіба не відаєш, що творення і називання – єдині суть?

– Грецькі боги, то й словеса їхні, – знизав Сивоок плечима. – Скрижалі знайшов Мойсей кам’яні трьома мовами, наша там не значилася, а тільки гебрайська, еллінська і римська.

– Так от, майстре, – Лука замашніше всівся, радо встрявав до словесного бою, – знай: ні тої, ні третьої на скрижалях не було, а була мова сірійська, нею ж і бог глаголив. Коли ж брати письмена еллінські й наші, то словенські письмена святіші суть, бо сотворив муж святий Костянтин, нарицаємий Кирилом, і брат його Мефодій в часи Михайла грецького, і Бориса болгарського, і Растця – князя моравського, і Коцелі – князя блатенського, їм же слава, честь, держава і поклоніння нині, прісно і в безконечні віки – амінь! Грецьке ж письмо сотворив еллін поганий. Хай він і втішається ним. А раз наша святиня – наша й мова тут повинна звучати!

– Нащо вона ще й тут, у цьому храмі чужого бога? – важко посунувся на Жидяту Сивоок. – Пустити сюди ще й мову нашу – значитиме визнати цього бога своїм до кінця. А може, народові й не треба цього? Бо всякий чужий бог – то ще одне ярмо на шию. Може, ліпше тоді відчувати його чужим, не допускати до джерел рідних, найглибших – і тоді цей собор так і лишиться згадкою марної спроби повоювати душі руського народу, спробою поодинокою, може, й великою, але марною? Коли ж попідписуємо тут богів по-своєму, визнаємо їх і приймемо, тоді згубимо щонайменші сподівання виприснути з-під кістлявої руки чужого бога і буде з нами те саме, що з Візантією. Теж починали імператори з ставлення храму на честь Софії-мудрості, але вже в скорім часі розгубили і ті крихти мудрості, що їх могли мати, забули про мудрість і стали рабами цієї дивної і жорстокої віри, рабами будування для Христа, який у ненажерливості будування святинь не має собі, здається, рівних. Ти чи й бачив або чув, а мені то довелося і знаю, у яких землях і краях понаставлювано храмів на честь Христа і його апостолів, його мучеників і святих отців, що намножуються щодень. Та, може, й ти норовиш колись ускочити в їхній сонм? Всю землю вже заставлено тими святинями, а кінця-краю не видно. Повсюди у ромейському царстві: в городах і в пустинях, на горах і коло річок великих і малих, над озерами і посеред моря на островах – всюди ставлять храми, монастирі, каплиці. Обдирають люд простий, накладають нові та нові податі, звойовують нові землі, щоб грабунок із них обернути знов же на будування святинь. Рано чи пізно завалиться ромейське царство, бо не може людина терпіти таку занедбаність, не може без кінця приносити пожертви – треба ж колись і жити! А богові однаково, він мертвий.

– Що речеш, богохульнику! – схопився Жидята.

– Мовлю, що думаю. А до слів не чіпляйся, хоч ти й піп, – теж підвівся Сивоок. – Півжиття віддав твоєму богові. Ставив церкви і здобив. Бачиш оце? Для слави бога твого зробив я, може, більше, ніж усі попи нинішні й будущі. Досить з нього. Питав про мову – я тобі відповів. А тепер іди й не заважай мені робити діло. Можеш сказати пресвітеру, можеш іти до митрополита, до князя – не боюся нікого. Мого вміння не відбере ніхто. І не передасть нікому теж. Воно моє і зо мною позостанеться. Затям, попе!

Жидята сплюнув і поліз донизу. Сам умів бити людей словами, але тут вимушений був визнати себе поконаним. Бо той розпатланий русявий велетень з сивими загадковими очима, здається, мовив слова не лише гнівні, але й мудрі. Про Візантію хоча б. Всі знаючі люди виразно бачили, як розхитується більше й більше таке могутнє ще недавно царство. Силоміць одружений з донькою Костянтина Зоєю, Роман Аргір процарствував ледве що два роки. Зоя таки зморгалася з молодим пафлагонцем Костянтином, коли той чухав імператорові п’яти, і сталося врешті, що василевс, купаючись перед сном, мав необережність пірнути в ванну, а слуга притримав його під водою саме стільки часу, щоб той засьорбнувся. Коли імператора згодом витягли з ванни, він ще був живий, але тривало те недовго, віддав він богові душу, так і не прийшовши до тями; Зоя не прождала й дня по смерті чоловіковій, мерщій оголосила ім’я нового свого обранця, що ним був, ясна річ, Костянтин-пафлагонець, – і ось Візантія вже мала свого імператора. Цей виявився не ліпший за свого попередника, вдарився в святенництво, а державні справи передоручив дядькові своєму – євнуху Йоанну та його братам Микиті й Костянтину. В цій великій імперії люд був до того обдертий і збайдужілий, що вже, здавалося,