Диво - Павло Архипович Загребельний

– Нащо віддав такі гроші? – спитала Ярослава.

– Дурні гроші, тому й віддав, – сказав Сивоок. – Князь Ярослав перед від’їздом до Новгорода розщедрився за мої мусії.

– Князь? – вона мовби здригнулася, але погамувала в собі щось, знов стала звичайною, безжурною, чужою звичним турботам і хвилюванням.

– Ну, так. Ярослав – князь. Вважає, що за гроші можна купити мистецтво, але помиляється. Ти не знаєш про гроші, та й не треба. Ні про той обол, що платили його перевізникові в царство мертвих Харону, ні про обол, що його випрошував славетний ромейський полководець Велізарій, мабуть, не чула ні про тридцять срібняків Юдиних, ні про драхми блудниці Лаїс, не відаєш і про ту стародавню монету, яку офірував один із приспаних у Ефесі, а також про світлясті монети чарівника з арабської казки, які згодом ставали простими кружалами з кожі. Але міг би розповісти тобі про великого східного співця, який одержав од султана шістдесят тисяч монет за кожний рядок своєї пісні, та повернув їх усі назад, бо були срібні, а не золоті.

– За твою пісню навіть золота мало, – сказала вона.

– Хіба в мене є пісня? – здивувався Сивоок.

– А там? – Ярослава показала на Софію. – То все виспіване.

– Ти не знаєшся на цих справах. Всяке слово прямує до співу. Але чи ж завжди доходить?

– Я навчилася всього, тільки глянувши. Бо нема такого ніде в світі.

– Не була ще по світах. Мало бачила.

– Знаю: нема ніде! – твердо мовила вона, і Сивоок не міг похитнути дівчину в її переконанні.

Не хотів убачати в цій дивній втікачці з Новгорода винагороду за своє ціле життя. Боявся не за себе – за неї. Поводився з нею обережно, мов була з коштовного скла. Але дівчина не відходила від нього, сміливо йшла просто на Сивоока, між ними ще не пролунало тих найбільших слів, що їх вимовляють двоє, але й без слів вони вже знали про себе все, і обоє ждали найголовнішого, всіляко відтягуючи, віддаляючи його, але відаючи добре, що воно прийде – неухильне, відлякуюче і водночас пожадане…

Літо минало, а сонцевороту на стінах собору так і не було. Митрополит міг тільки радуватися, що цей незбагненний слов’янин, якого давно про себе прозвав не украшателем, а сквернителем храму, нарешті втомився в своїх нестримних вигадках, облишив свої витівки, зникав на цілі тижні не тільки з Софії, а й з Києва, – так було ліпше для слави господньої.

А ті двоє, зраділі, що знайшли одне одного в людському вировинні, безжурно блукали по Києву, ходили в пущі, плавали за Дніпро і за Десну, збирали ягоди в лісах, слухали пташиний щебет; Сивоок знаходив небачені сині квітки і дарував Ярославі, давня його пристрасть до втеч зродилася знов у крові, ладен був утекти від усього, аби лиш належали йому оці нестерпно сірі до сизості очі, оці розхилені уста, оця ніжність, од якої заходилося його серце.

А літо минало. Князь Ярослав повертався з Новгорода, ішов з дружиною по Дніпру, доходив до Києва, а за князем ішов товар[64]: повози з припасом, з шатрами-повстинцями, з одягом, килимами, зброєю, хутрами, казною, вели коней підмінних, гнали скот. Поверталися княжі прислужники, сторожа, бояри, воєводи, блазні, розважальники, пісельники й дударі. Йшли попи й ченці, везли книги, куплені князем у купців західних, пергамени старі й нові, в дерев’яних дошках і срібних шатах.

Виїздив із Києва князь – повертався вже й не князь, а казали – кесар. Велено було в ковниці княжій викувати вінець золотий з смарагдами й рубінами, як у ромейських імператорів, заповідав Ярослав скоре освячення Софії, слав поперед себе гінців, квапив митрополита і пресвітера Ларивона.

Самовладця землі Руської, найбільший і наймогутніший государ в усіх сторонах між північчю, півднем, заходом і сходом бажання мав проголосити це в високій урочистості й пишноті.

З Чернігова прибув Гюргій, з’їздилися всі, хто причетний був до спорудження Софії, всі ждали великої хвилі, коли відчиняться ковані врата і запалають свічі, вдарять по всьому Києву дзвони…

Тільки Сивооку, хоч найбільше спричинився до цього свята, було байдуже до всього. Навіть із Гюргієм зустрівся випадком, нічого не розпитував, ні про що не розповідав, – утікав до Ярослави, до свого безжурного блукання.

Не було сонцевороту на стінах собору, але був він у душах цих двох, буйний, нестримний, повний захвату й знади сонцеворот, що поєднав у собі весну й осінь, зиму й літо, всі пори року, всі барви, голоси, згуки. Безжурні й безтривожні жили вони, мовби лишилися тільки вдвох на цілій землі, не існувало для них нічого поза ними самими, стали вони вічними, безконечними одне для одного, потопали в шаленстві, бо створені були тільки одне для одного.

Але той самий Міщило, який з невідомих міркувань звів їх докупи, знову ж таки невідомо навіщо спробував розлякати їх тоді, коли вже все було намарне.

Він прийшов до Сивоока в його хижу, розбудив того, не дав опам’ятатися, сказав:

– Ховай дівчину, бо за нею полює боярин Ситник.

– Звідки тобі відомо? – схопився Сивоок.

– Кажу й знаю. Вчора довідався він про неї.

– Яке йому діло?

– Цього не відаю. Попередив тебе, а там як знаєш. На все воля божа.

– Хвала, – мабуть, уперше в житті спробував бути привітним з Міщилом.

Сивоок сів, обхопив голову, стривожено думав. Ситника не лякався, нічого на світі не боявся ніколи, а нині й поготів, але пересторога Міщилова викликала стривоженість у серці, відігнати якої не міг. Чом би мав зловісний нічний боярин полювати за Ярославою? Може, щоб дошкулити йому, Сивооку? Тоді звідки відомо йому все? Як довідався про Ярославу і про те, де вона і як? Запитання без відповідей. А що, коли справді Ярославі загрожує