Диво - Павло Архипович Загребельний
– Ти що такеє витворяєш? – гнівно спитав князь, задиханий від виснажливого видряпування в цю підхмарність і лихий на Сивоокову неуважність, а ще більше – на несхожість його роботи до того, що показував йому внизу Міщило.
– Що бачиш, князю, – відбуркнув майстер.
– Нічого не бачу.
– Попривчене око маєш, князю.
– А ти не вчи мене! – тупнув Ярослав.
– Опріч того, на цю мусію дивитися треба лиш знизу, – заспокійливо мовив Сивоок, – вельми велика вона, щоб обійняти її оком зблизька.
– Чом кладеш не так, як Міщило?
– За сонцем іду. Хоч де буде сонце, знайде собі відбиття.
І світитиметься мусія впродовж усього дня одинаково глибоко. А в Міщила блисне один раз на день. Та й що то за блиск? Без тепла, без глибинності, мов холодна крига. А ще – кластиме твій Міщило свою мусію десять літ і не викінчить. Люди народжуються різно: одні для роботи дрібної, інші – для великої…
Сивоок говорив не повертаючись до князя, клав і далі смальту, робив те вміло, швидко, якось ніби аж весело.
– Вважаєш, що так воно й треба? – лагідніше спитав Ярослав.
– Оце, що роблю? А як інакше? Ніхто не взявся за великі мозаїки. Мало таких людей на землі. Мене колись відчай загнав у цю височінь, а тепер і злазити не хочеться. А злізу – то теж для діл великих.
– Чванишся чи жартуєш?
– І те, й інше. Думаю, як швидше викінчити церкву.
– Вгадав мою думку, Сивооче.
– Але з Міщилом, князю, не докінчиш до самого віку.
– Недобудований храм не хочу лишати синам і нащадкам, – сказав Ярослав, видно приставши вже на бік Сивоока в його дивно хаотичнім і незбагненнім, але впевнено навальнім творенні. – Не хочу!
– Я теж, – весело сказав Сивоок.
– Ти ще молодий.
– Але й не маю нічого. Ні сина, ні жони, ні покрівлі над головою.
Князь промовчав. Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не за себе – за державу. Завжди й найперше.
– Сини в тебе гарні, князю, – знов заговорив Сивоок. – Про дочок не кажу, негоже мені мовити про княжих дочок, а сини вельми гарні. Є в мене думка. Хочу помогти Міщилові в його роботі.
– Своєї ж маєш іще он скільки! – здивувався князь жадібності цього чоловіка до клопотів.
– Докінчу своє вчасно. Міщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб швидше – можна поєднати з його мусією фрескові образи твоїх синів і доньок з княгинею. Ото я взявся б і зробив швидко й охоче.
– Чи ж пасуватиме? Князь – у мусії, а родина його – в простому малюванні.
Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед мусією. На все є спосіб. Колись жона карійського царя Мавзола Артемізія поставила йому по смерті надгробний пам’ятник і стіни прикрашено фресками такими гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. І в еллінів та римлян були такі майстри. В заправу додавали порошок марморяний, поверхню накладки розгладжували гарячим залізом, а писали яєчною краскою, яка в звичайній фресці не вживана. Після викінчення живопису його покривали пунійським воском і водили коло самої поверхні розпеченим залізом, не приторкуючись. Ще потім натирали сукном – і ось блиск, як у відполірованого мармуру або й смальти.
– Маю досить державних справ, – сказав князь, – щоб забивати собі голову твоїм пунійським воском та ще чимсь. Ти майстер – тобі й знати.
– А тим часом втручаєшся в те, як мені класти смальту, – нагадав Сивоок.
– Бо незвично кладеш.
– Ото тільки й мистецтво, як незвичне. Владі це не до вподоби. Владі миле усталене, вона тяжіє до зоднаковіння всього на світі, бо тільки годі сподіватися може на непохитність. А краса – лише в неодинаковості. Візьми таке, князю: кожна рослина має свою квітку, не схожу на інших. А якби всі квітки та стали однакові?
– Багато балакаєш, – спробував перевести розмову на жарт Ярослав.
– Бо багато працюю. – Сивоок упродовж розмови жодного разу не поглянув на князя і не перервав своєї роботи. Стояв на дерев’яному помості, широко розметавши руки, так ніби підпирав вигинисту стіну бані, голова, задерта назад, міцно влягалася на плечі, зрослася з ними назавжди від оцього напруженого вдивляння вгору, на склепіння; князь спробував полічити, скільки днів, тижнів і місяців стоїть отут Сивоок, викладаючи мозаїки, вийшло так багато, що він вжахнувся, а попереду ж було ще більше! І цей чоловік думає не про спочинок, а шукає собі ще роботи, береться за нове, і киплять у ньому якісь незбагненні пристрасті, вмить зачіпається він до сперечань із самим князем.
Отрок, що супроводжував Ярослава, розіклав для князя переносний стільчик. Ярослав махнув йому, щоб прибрав. Не звик розсиджуватися і вести перемови з будь-ким при свідках. На все життя запам’яталося йому новгородське віче, перед яким вивертав свою душу після розправи над воями Славенської тисячі, зненавидів одтоді всі принародні рядіння й обговорювання, завжди, коли виникала потреба когось вислухати, кликав його до себе в палати, слухав, з вирішенням своїм не квапився, лишався для співрозмовника загадковим, а отже – мудрим.
Тому почувався зле отут, під самим склепінням головної бані собору. Було враження, мовби отой повітряний стовп, що виповнював баню на всю височінь, враз перевернувся і став тиснути на людей знизу, загрожуючи приплющити їх до грізно наставлених безнадійно-чорних очей Пантократора. Ярославові забракло повітря в грудях, стало млосно, він підняв руку, щоб розхристати ферязь, пошкріб пальцями по золотому шиттю, облизав пересохлі губи. Відчув себе геть старим і немічним. Дурне діло:
