Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі
А час збігав, музика гучнішала, стихала, потім змовкла; місячний промінь підкрався до його обличчя. Маленький Джон повернувся уві сні й ліг горілиць, затиснувши краєчок ковдри у засмаглому кулаці. Кутики його очей здригалися — йому почав снитися сон. Йому снилося, що він п'є молоко з миски, а це не миска, а місяць, і навпроти сидить великий чорний кіт, який стежить за ним, дивно всміхаючись, як його батько. Він чув, як кіт шепоче: «Не пий забагато!» Звичайно, це було котове молоко, і він приязно простяг руку, щоб погладити кота, але той зник; миска перетворилася в ліжко, на якому він лежав, і коли він спробував устати, то не зміг знайти його і — лишенько!— не міг устати з ліжка. Який то був жах!
Він запхикав уві сні. Раптом ліжко почало крутитися; воно було його і ззовні й усередині; воно крутилося й крутилося, а потім спалахнуло вогнем, і баба Лі з «Жертв моря» роздмухувала його! Ой, яка вона була страшна! Швидше й швидше, аж поки він, ліжко, баба Лі, місяць і кіт злилися в одне колесо, що крутилося, й крутилось, і піднімалося вище й вище — страшно — страшно — страшно!
Він зойкнув.
Крізь колесо долинув голос, що говорив: «Синку, синку!»— і він прокинувся, стоячи на ліжку, широко розплющивши очі.
Перед ним стояла мати, її коси були розпущені, як у Гіневри, і, припавши до неї, він сховав у них своє обличчя.
— Ой, ой!
— Все гаразд, дитино моя. Ти вже не спиш. Ну заспокойся! Це тобі приснилося.
Але маленький Джон повторював безперестану:
— Ой, ой, ой!
Її голос, м'який, як оксамит, переконував його:
— Це місячний промінь, серденько, освітив твоє обличчя.
Маленький Джон схлипнув у її нічну сорочку:
— Ти ж казала, що він гарний. Ой!
— Не тоді, коли спиш, Джоне. Хто його впустив? Це ти розсунув завіси?
— Я хотів побачити, чи вже пізно; я... я визирнув, я... я чув, як ти грала, мамусю; я... я з'їв мигдалеве тістечко.
Але він помалу заспокоювався, і його охопило інстинктивне прагнення виправдати свій переляк.
— Баба Лі закрутилася в мені й спалахнула полум'ям,— промурмотів він.
— А чого можна сподіватися, Джоне, як ти їси в ліжку мигдалеві тістечка?
— Тільки одного, мамусю: музика стала куди краща. Я чекав тебе — мені здалося, що вже настало завтра.
— Зайчику мій, ще тільки одинадцята година.
Маленький Джон помовчав, потерся носом об її шию.
— Мамусю, тато в твоїй кімнаті?
— Сьогодні ні.
— Можна, я прийду?
— Якщо хочеш, золотко моє.
Нарешті прийшовши до тями, маленький Джон відхилився.
— Ти зовсім інша, мамусю; багато молодша.
— Це через мої коси, серденько.
Маленький Джон узяв їх у руки, густі, темно-золотаві, з проблисками сивини.
— Мені вони подобаються,— сказав він.— Мені ти найбільше подобаєшся саме така.
Схопивши матір за руку, він потяг її до дверей. Коли вони опинилися за порогом, він, полегшено зітхнувши, зачинив двері.
— З якого боку ти хочеш, мамусю?
— З лівого.
— Гаразд.
Не чекаючи ані хвилини, щоб вона часом не передумала, маленький Джон скочив у ліжко, яке здалося йому значно м'якшим, ніж власне. Він іще раз зітхнув, зарився головою в подушку й лежав, споглядаючи битву колісниць, мечів і списів, яка завжди відбувалася на ковдрі, коли дивитися на ворсинки проти світла.
— Насправді ж нічого не було; правда, мамусю?— запитав він.
Мати відповіла, сидячи перед дзеркалом:
— Нічого, крім місяця та твоєї розпаленої уяви. Не можна так збуджуватися, Джоне.
Не спроможний опанувати своїх розбурханих почуттів, маленький Джон відповів хвалькувато:
— Але ж я анітрошечки не злякався!
І він знову почав дивитися на списи й колісниці. Чекання тривало нестерпно довго.
— Ой мамусю, швидше!
— Синку, мені ще треба заплести коси.
— Сьогодні не треба. Адже зранку тобі однаково доведеться розплітати. Я такий сонний, а якщо ти зараз не прийдеш, то сон мій пропаде.
Мати встала, її постать у білому пеньюарі, що спадав рясними складками, з'явилася у тристулковому дзеркалі; він бачив три її відображення, бачив її потилицю, бачив коси, що блищали у світлі лампи, бачив темні усміхнені очі. Все це було зайве, і він сказав:
— Ну йди вже, мамусю. Я чекаю.
— Добре, мій хороший, я іду.
Маленький Джон заплющив очі. Все скінчилося добре, хай тільки вона поспішить! Він відчув, як здригнулося ліжко: вона лягає. І, не розплющуючи очей, він сказав сонним голосом:
— Гарно, правда?
Він почув, як її голос щось відповів, відчув, як її уста торкнулись до його носа, і, пригорнувшись до тієї, що лежала поряд, не засинаючи, й любила його всіма своїми думками, він поринув у сон без сновидінь, який завершив його минуле.
