Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Дід казав, що в часи його роботи такі речі траплялися теж нерідко, але він ніколи не дозволяв собі впадати у відчай.

Тут з кухні прибігла мама, яка зазвичай ніколи не втручалась у розмови діда й батька. Але цього разу вона була розпашіла, червона, її обличчя здавалось запухлим. Вона закричала, що дідові варто було б уже замовкнути. Тому що саме через нього всі вони назавжди приречені жити в цьому місті, де у людей з дитинства чорніють легені від отрути в повітрі, і що через його давні гріхи їм ніколи так і не дозволять переїхати ні до Києва, ні до Москви.

Дід зиркнув на неї зневажливо, так і не втративши самовладання. — Ти взагалі б мовчала, — сказав він їй зовсім неголосно, — тому що якби я сюди не переїхав у п’ятдесят шостому, ти зараз у кращому разі цілоденно їздила б у крані над розплавленою сталлю і жила б у тісній квартирці на дев’ятому поверсі з видом на цехи.

У цей час хлопчик борюкався з собакою, катулявся із нею по килиму взад і вперед. Вдаряючись спиною об сервант, він викликав бриніння келихів. Альфа гарчала, ніжно покусуючи хлопчика за плечі, руки і щоки.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: слід від зубів

Вподобань 5777

Переглянути всі коментарі (317)

amoromality Все, як раніше

Богдан так жодного разу і не сказав Романі, що коли заплющує очі і зариває розчепірену долоню в її волосся, це нагадує йому дотик до собачої голови. Рука пам’ятає собачі боки, ребра, масивні лапи з жорсткими подушечками. Запах шерсти, водночас неприємний і п’янкий. Твердий хрящ носа і шовковисту шерсть на ньому. Ніжні дотики гарячого язика. Сморід слини.

Цілуючи Романині лопатки, Богдан іноді завмирав, а тоді повільно проводив язиком знизу вгору, щоб було шершавіше.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: слід від яскраво-червоної помади на шрамах за міліметр до його яремної вени, велика міцна чоловіча шия

Вподобань 2319

Переглянути всі коментарі (34)

amoromality Зализування ран

«Звичайно, тут могла бути тисяча й одна причина. Те, що Ти була нездорова, про що, як Ти пишеш, Ти мені писала. Або ж, можливо, я повинен був отримати після моєї телеграми повідомлення не про Стефине, а, можливо, про Твоє весілля. Або ж були десятки всяких інших причин. У кожному разі, останні два тижні коштували мені чимало. Анітрохи не менше того, як це бувало років двадцять тому, коли так само раптово і непоясненно відбувалося Твоє несподіване зникнення. Я міг підшукувати десятки і знову десятки причин, а пояснення було завжди незмінно одне й те ж. Ти добре знаєш яке!..»

Хлопчик проник до дідового кабінету, хоча прекрасно знав, що це заборонено. Саме тому й проліз туди вкотре, оминувши сонну Альфу, ледь прочинивши двері з прямокутником матового скла.

Він потрапив до відокремленого світу, стишеного бордовим туркменським килимом і захищеного від світла знадвору важкими оксамитовими шторами. Мама поралась на кухні, підспівувала комусь там на радіо своїм високим дзвінким голосом. Батько ще не скоро мав повернутися з роботи. А дід, господар кімнати, до якої хлопцеві заборонено було проникати за його відсутности, вийшов до кіоску по газети.

Вилазка, вочевидь, була справою ризикованою, але впоратись зі спокусою хлопчик не міг ніяк. Він став навкарачки і поліз по килиму, вдихаючи концентрований запах діда: мандариново-хвойний аромат одеколону «Консул», флакон якого стояв на письмовому столі, закручений коричневою круглою кришечкою, гостра суміш серцевих крапель, сигарет і гіркої чайної заварки. Врізнобій цокали дідові годинники — прямокутний «Янтарь» на серванті і круглий елегантний «Маяк», умонтований у дерев’яну підставку, який стояв під настільною лампою із зеленим плафоном. Але хлопчика вабив найбільше електронний годинник, що висвічував малиново-ядучі квадратні цифри, особливо ефектно блимаючи ними в темряві.

Усе в цій кімнаті було сповнене особливого чару: масивний дерев’яний стіл і оббите шкірою м’яке крісло у вигляді мушлі, сидіти в якому було страшенно незручно — але дід і сам ніколи цього не робив, і не дозволяв нікому; мармурова настільна підставка з чорнильними ручками; круглий циферблат-календар, який показував температуру приміщення і яким хлопчик просто-таки марив заволодіти; важка скляна чорнильниця; порцелянова попільничка, яку мама зі скандалами примушувала діда витрушувати (бажано — не на килим, не на паркет в коридорі і не на кахлі в туалеті); прес-пап’є з зеленого змійовика з профілем Лєніна і написом «Ударник комуністичної праці»; скляний графин із кип’яченою водою і склянка. Скраю, верхи на телефонному довіднику, стояв зелений дисковий телефон. Високі книжкові шафи були заставлені багатотомниками, повними зібраннями творів, енциклопедіями: тут були довідники з металургії, видобування кам’яного вугілля і руд; книжки з фізики й хімії; книжки про інків, ацтеків і мая; кілька варіянтів мітів Древньої Греції; твори Лєніна, Сталіна, Ґорького, Чуковського, Чернишевського, Пушкіна, Гоголя, Нєкрасова, Лєскова, Жуля Верна, Майн Ріда, Діккенса, Дюма, Гюґо, Котляревського, Жорж Санд, Олеші. Хлопчик любив гортати зелений том «Народів світу» з цікавими рисунками, книжки про Олімпійські ігри, альпінізм і водопостачання. Його вабили однаково урочисті темно-сині томи Великої радянської енциклопедії, але по-справжньому цікавитись їхнім змістом він почав уже згодом.

Кілька широких полиць займали улюблені дідові шпигунські романи: «Майор „Вихор“» у приємній на дотик тканинній палітурці, «Сімнадцять миттєвостей весни», «Повернення резидента» — всі зачитані до дір.

Але найдужче хлопчика вабила шафка в кутку між письмовим столом і вікном, під чавунним барельєфом, який зображав кавказького горця, поруч із їхнім із дідом спільним двохсотлітровим акваріюмом зі скаляріями, моллі, гуппі і мечоносцями, з неонами й золотими рибками, з ґурамі, півниками і барбусами. Особливим хлопчиковим улюбленцем був блакитний кубинський рак, подарований дідом на минулий день народження онука. Він просвічувався наскрізь, схожий на полум’я газової конфорки, поволі пересуваючись серед невагомого розгойдування елодеї і кабомби, куширу й ехінодоруса ніжного. Корм для рибок — дафнію і циклопа — хлопчик із дідусем виловлювали в ставках Першотравневого району. Але найпростіше, звісно, було купити сушеного мотиля в «Природі». Хлопчикові так подобався його солонкуватий запах.

Дід не знав, що хлопчик навчився відчиняти його таємну шафку, де зберігались найбільші скарби. Для цього йому не потрібно було ключа: він зумів винайти спосіб підважувати дверцята залізною лінійкою і, підчепивши зсередини металеву планку замка, піднімати її цупким дротиком.

Згори, на шафці, стояв порожнистий всередині бронзовий Лєнін (маленьке гіпсове погруддя завжди прикрашало дідів письмовий стіл). А всередині лежав шкіряний футляр із молочно-білою електричною бритвою «Спутник-67», схожою на фантастичний прилад з майбутнього — цю