Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Їх позвозили і заманили сюди, в державу цинобрових комбінатів, у неозорий промисловий рай, захований під ковдрою ядучого хмаровиння, з усіх усюд. Під дією шуму й гуркоту, які будь-яку мову перетворювали на безсенсовний інструмент, приречений бути відкинутим і забутим, під дією високих тисків і температур, серед гіпнотичних феєрверків іскор, породжених процесами виплавки, лиття й переробки, вони злилися в однорідну масу, у сплав із домішками. Вони забули всі попередні історії, повіривши в те, що виникли саме тут, серед труб, сплетених у лабіринти без виходу, серед геометричних візерунків металевих коробок і конусів, серед шафрану іржі й махагону кіптяви. Як і кожен із цих людей, хлопчик умів милуватися красою цих місць.

Він пам’ятав чарівливе золоте повітря перед входом до конверторного цеху, де батько запаркував машину. Він роззявив рота, закинув голову і замилувався міріядами найдрібніших коштовних пилинок, які осідали додолу з неба, час від часу вигадливо кружляючи у подмухах вітерця.

Однак насолоджуватися видовищем йому випало всього кілька секунд: по його батька бігли чорні лицарі в незручних масивних костюмах. Вибалушені білки очей разили пронизливістю кольору на їхніх темних обличчях. Вони кричали. Вони хапали його за руки. Вони затуляли обличчя долонями.

Хтось із них безсило зсунувся додолу, на купу брухту під стіною. Інший простягав батькові його чистеньку каску.

Хлопчика взяла за руку батькова помічниця, одягнута в акуратний спецодяг, який не приховував її гарної фігури. Вона швидко потягнула його крізь жар і спеку, металевими сходами догори, над кисневими конверторами й дуплами фурем, над завантаженим у грушеподібні черева агрегатів фаршем із чавуну, брухту й руди, над виливницями, в яких застигала сталь, схожа хлопчикові на велетенські плити гематогену, яким його частувала бабуся.

Хлопчик зацікавлено озирався назад, прагнучи довідатись, у чому причина небувалого переляку. Йому відкривався неозорий павільйон, опукле склепіння якого пронизували дебелі сонячні промені — скісні стовпи світла, що оприявнювали плавні вигини неповоротких клубів пари, ядучі кільця димових удавів. Темну задуху цеху розривали червоні виверження рідкого вогню. Хлопчик ковзнув поглядом по неозорих банерах, які не припиняли вражати його своїм розмахом: зображення кранівщиць і металургів, заклики не курити і боротися з алкоголізмом, дотримуватися правил безпеки і перевищувати виробничу норму. Рум’яний молодик хвацько одягав спецкостюм, а напис червоними літерами повідомляв: «Молодий інженере, до цеху!» Частокіл із труб парував чорною кіптявою: «Дим труб — подих радянського Донбасу». Хлопчик спробував висмикнути руку, щоб за звичкою довше помилуватися своїм улюбленим шедевром: білою бригантиною на тлі блакитного моря, що вливалось у безхмарну смугу небес. Але молода жінка схопила його міцніше і, засичавши, з силою шарпнула так, що ноги малого зіслизнули зі сходинки, і він на мить завис у повітрі, перш ніж стопи його боляче вдарились об наступну.

Хлопчик звідкілясь знав, що трапилось: котрийсь із робітників стрибнув зі своєї кабінки в чан із щойно випущеною з конвертора рідкою сталлю. Поки інші оговтались, він безслідно розчинився у палючій масі. До приїзду хлопчикового батька кілька сміливців безпомічно помішували довжелезними металевими прутами пластичну лискучу речовину, ніби сподівалися виловити приятеля, — а натомість лише ретельніше вмішуючи розрізнені часточки того, що складало його фізичне тіло, у рідку сталь.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: мокрі виткі сліди на шкірі

Вподобань 2154

Переглянути всі коментарі (94)

Богданові спогади витікали з нього через пори язика, передаючись Романі, яка не підозрювала, чому слина її коханця має присмак заліза. Вона танула від тертя його шкіри об її шкіру, вона пашіла, обпікаючи власними литками його сідниці, ошпарюючи своїми грудьми його груди. Мокрі пасма її волосся обвивались навколо його шиї, залишали на його спині мокрі виткі сліди.

На кілька хвилин вони перестали стогнати і голосно дихати, і прислухались лише до шуму прибою — до ритмічних ударів солоних хвиль із розчиненими в них отруйними викидами об затоплені цистерни, об бетонні перекриття зруйнованих цехів. Десь далеко гула сирена.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: чоловік цілує голову покірного старого вівчура крізь сітку огорожі, очі обох заплющені від ніжности, у шпарину між фіранками за ними спостерігає сусідка

Вподобань 1400

Переглянути всі коментарі (302)

amoromality Зефір

«Дорогий Сонь! Врешті-решт усе, що робиться, робиться просто й легко. Якби людина жила тільки тим, що робиться, то життя кожного було б простим і легким. Складним життя стає винятково через складні роздуми: як буде, як складеться?»

Хлопчик попросив діда дозволу повести Альфу, і вона потягнула його повз кінотеатр «Перемога», в буфеті якого продавали найсмачніші пеньки, а ще — ті інші тістечка, прикрашені рожевими кремовими трояндами з ядучо-зеленими листками. Хлопчик тонким голосом кликав собаку, намагаючись впоратись із силою тварини. Петля ремінця боляче врізалась у тонке зап’ястя. Альфа, очманіла від щастя, лише прилітала назад, облизувала щоку язиком і знову неслась уперед, рвучи повідець, мало не збиваючи з ніг перехожих. Вони проминали міцні сталінки з широкими вікнами, з елементами архітектурної оздоби, погріб «Головвино», де на стінах, як розповідав дідусь, були голови гіпсових левів, із чиїх пащ стирчали крани. Альфа звернула з проспекту Лєніна на вулицю Радянську, мало не відриваючи хлопчикові рук, і неслася вперед, мотиляючи хвостом. Дід, хекаючи і трусячись усім тілом від перенапруження, зумів наздогнати їх уже перед самим Клубом металургів, який стояв, ніби розкинувши крила.

Альфа зупинилась як укопана і, підібгавши хвоста, поплелась до господаря. Той напустився на неї з гнівом, зриваючись на кашель і спазматичні хрипи в грудях. Хлопчик ніяк не міг віддихатись. Він долав спокусу, щоб не запустити долоню в жорстку Альфину шерсть на карку. Йому було страшенно шкода собаку: вона лягла, покірно поклала голову на перехрещені лапи і винувато й благально дивилась на діда знизу вгору.

Ця сцена чомусь нагадала хлопчикові про те, як напередодні дід вичитував батька, докоряв йому в слабкодухості. Батько сидів на дивані, обхопивши руками голову: ніяк не міг повернутися до себе після загибелі робітника. Дід стояв над ним — такий згорблений, висохлий, у майці, яка відкривала запалу й сиву грудну клітку, — і монотонним голосом повторював у коло те саме: що батько не має права так розкисати, що він повинен слугувати прикладом для людей, якими керує. Що він чоловік і тому повинен бути сильним. Що вибору він не має. Що він мусить захищати підлеглих супроти їхніх власних страхів. Що кожен із