Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Спортивний майданчик був безлюдний. У шаховій альтанці сидів один втомлений чоловік і пив пиво з коричневої пляшки. Хлопчик вдихнув сигаретний дим, який не розвіювався зараз, а так і залишався висіти в повітрі, на рівні дитячої голови.
Вони зупинилися на переїзді, пропускаючи вантажний потяг. Земля двигтіла під їхніми ногами, катастрофічне гуркотіння й вібрації входили в плоть і кістки, болісно били у барабанні перетинки. На долю секунди між брудними торпедами вагонів проблискувало море.
Перейшовши колію, хлопчик і його дідусь наблизилися до темної пінистої води. На тлі наелектризованого неба, на віддалі виростали обриси порту, зігнуті шиї плавкранів, вуглуваті чорні тіла танкерів, рефрижераторних суден, нафторудовозів, піраміди шлаку вздовж лінії узбережжя, навколо яких стримано зеленіли фруктові сади й виноградники, вкриті матовою плівкою.
Це, звичайно, не фруктові сади грека Лікакі — від них залишився тільки парк імени Гурова. І не виноградники болгарина Чанкова Коню Михайловича. Це звичайні садочки навколо хатин селища Рибацького, до якого можна від порту дійти уздовж лінії берега. Хлопчик, щоправда, поки що так далеко ще не ходив.
Це згодом, коли підросте, він облазить пішки десятки кілометрів пляжів, сколупуватиме мідій із напівзатопленого на мілині металобрухту й уламків бетону, проникатиме з друзями до покинутих човнів і невеликих рибальських корабликів, погнилих і слизьких від водоростей.
Зараз хлопчик стоїть і дивиться, як вітер несе руді ядучі хмари з Металургійного комбінату ім. Ілліча, на якому раніше працював його дід, а тепер батько обіймає якусь важливу посаду. Він заплаканий, бо дідусь не дозволив йому взяти на руки хворого голуба. Той сидів на піску, нажахано витріщаючи очі й викручуючи шиєю майже навколо власної осі. Крізь ріденьке пір’я проглядала неприродного кольору шкіра. — Він же тут помре, — сказав хлопчик. — Ми не можемо його тут залишити. Як ми його просто залишимо, знаючи, що це означає для нього смерть?
Він не помре, — відповів дідусь. — Навпаки — якщо ти його візьмеш, це йому зашкодить. Він дикий птах. Природа найкраще знає, що їй робити. Не треба втручатися.
Вони відійшли вже страшенно далеко від того місця, а хлопчик усе не міг заспокоїтися. Сльози застилали йому вид на порт і на море. Хлопчик кашляв — чи то від плачу, чи від отруйних викидів в атмосферу.
Хочеш, купимо тобі нових рибок? — запитав дідусь, схилившись до онука. — Хочеш райдужних рибок? Хочеш нових цихлід?
Я хочу червону шапочку оранду, — сказав хлопчик, шморгнувши носом. — І ще я хочу сома! Хочу, щоб ти купив мені зірчастого агаміксиса!
Він поїсть твоїх мальків, — похитав головою дідусь. І хлопчик знову заплакав.
І тоді дід — невисокий, худий, сутулий, із сивим волоссям, яке розвіював морський вітер, — вийняв із кишені чорну пластикову коробочку, присів навпочіпки поруч із онуком, від чого його сірі штани високо підстрибнули на литках і відкрили високі темно-сині шкарпетки, що охоплювали кісточки, і відкинув круглу кришечку з дзеркальцем із внутрішнього боку. Це був компас Адріянова (як згодом виявилося, радіоактивний).
У темряві його вказівники-маркери і північний кінчик магнітної стрілки світяться, — сказав дідусь.
Хлопчик нетерпляче вирвав компас із дідових рук, але не втримав його — той упав у пісок. Маленькі долоні запорпались у гарячу жорстку товщу.
amoromality
Пороскотень, Ближні Сади
фото: розмитий вид на тин, рослини і високу ялинку крізь брудну шибу, в якій відображені вигини білих тіл
Вподобань 5298
amoromality Одночасно
То був ніякий не пісок, а тіло Романи. Жадібними твердими долонями Богдан торкався її, притягнувши до себе. Він дивився на неї широко розплющеними очима, поважно й пильно. Пожовклий крадений лист хрумкотів під її вагою. Він схопив її за волосся на потилиці однією рукою, знерухомлюючи, тоді як інша його долоня ніби шукала щось на грудях, животі, стегнах. Від несподіванки Романа хапала повітря ротом. Вивільнена від одягу, вона потерпала від жорстких дотиків ліжника до шкіри. Його поспішні поцілунки обпікали вуха, шию, груди, тоді як долоні стали раптом обережними й повільними, ледь відчутними. Вона не здатна була вгадати, в якому місці чоловік торкнеться її за мить.
Богдан стишився і перестав цілувати її, але його розжарений вологий подих, що мандрував западинами тіла, передавав під шкіру розряди солодкої розкоші, змушуючи жінку вигинатись усім тілом.
Врешті обоє завмерли й лежали нерухомо, аж доки за вікном повністю не стемніло. З озера долинали скрекітливі полотна жаб’ячих співів. Вони обліплювали стіни будинку рясною сіткою звуків, проникали у шпарини. Зливалися з відчуттям млости, з забуттям двох оголених тіл, переплетених кінцівками.
Богдан поцілував Роману в живіт і підвів голову. Вона могла розгледіти лише обриси його голови, могла вгадати полиск очей. Але безпомильно відчула пронизливий погляд, спрямований простісінько їй в обличчя.
Образи, які виринули в його свідомості якийсь час тому, розвіялися безслідно. Залишили хіба ледь відчутний присмак на кінчику язика. Хоча це міг бути насправді смак Романиної шкіри.
Цього разу Богдан, хоча вкотре втратив усі зачіпки, розгубив натяки на впізнавання, не відчув на своєму серці звичного непідйомного тягаря відчаю і марноти. Він сплів свої пальці з пальцями Романи і тримав її долоню делікатно й міцно. Вона спробувала вивільнитись, але Богдан не дозволив.
Тепер він розумів, що ця жінка приведе його, куди треба. Приведе, навіть якщо її власна мета лежить у протилежному напрямку.
amoromality
Пороскотень, Ближні Сади
відео: на кущі шипшини ритмічно розгойдується жіноча блузка, лунає незрозуміле шарудіння й постукування, ляскання
Вподобань 3777
Переглянути всі коментарі (460)
amoromality Він пригадує
Романа крадькома цупила з Архіву листа за листом, і коли маршрутка повертала праворуч перед в’їздом до села Пороскотень, її серце починало пришвидшено битися. Богдан справді чекав її на зупинці. Щоб не випробовувати його терпіння, Романа простягала йому листа, щойно автобус рушав далі. Богдан заходився читати його, простуючи до їхнього будинку.
Романа підозрювала, що зміст листів, однак, не надто важливий. Точніше — не важливіший, ніж папір і почерк, вигляд рядків, що часом ледь сповзали донизу на нерозлінованих аркушах. Йому впізнавалися не конкретні слова чи факти — знайомою була цілість, що ненадовго провокувала прояснення спогадів, слідом за якими надходила висока хвиля вдячности до неї, Романи. О, тепер вона відчувала, наскільки сильно йому потрібна. Тепер він не стримував себе, щоб їй це показувати.
Скажімо, в листі йшлося:
