Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Миттю Стах глянув І в правий бік. Там не було нічого. Там чорною запоною стояла ніч — чорне небо, чорний насип, чорний ліс. Лиш місцями проти зір полискували невиразно рейки. Дві пари рейок — туди, в чорну ніч, на захід, на Волочиськ, до австро-угорського кордону, до Німеччини. Туди, як в чорну пащу, провалювалися всі маршрути — з хлібом, з цукром, з худобою, з усяким народним добром.

— Тут! — прошепотів Золотар. — От і стик. — Він обережно поклав долі мішок з бомбами і схопив з Піркесових плечей кайло і лом.

Втрьох вони схилилися над стиком. Кожний чув биття свого і ще двох сердець. Ніч була душна, але хлопців трохи морозило. Варка запропонувала принести ліхтар і присвітити, та Стах на неї тільки цикнув.

Розгвинтити треба було тільки один стик. Тоді вибити кілька костилів, підважити і одвести рейку набік, бодай на два вершки. Два ключі клацнули об гайки. Золотар вхопив кайло і почав вибивати костилі. В тиші ночі звуки падали, як вибухи, — здавалося, їх було чути навколо за кілометр. Піт лив, як дощ, залізо лежало тверде й невковирне. Варка вхопила лом і почала гупати в шпали коло костилів, трощити пахучу сосну. Це придумано правильно — тепер костилі можна було одвертати набік. Золотар теж вхопився за лом. Перша гайка цокнула й покотилася. Треба було поспішати. П'ятнадцять-двадцять хвилин — і маршрут буде на полустанку. Ще три хвилини — і він тут.

Петарди! — прошепотів Стах. — Ми покладемо метрів сто вгорі… Яка тут швидкість, на цьому уклоні? Відповіла Варка:

— Від полустанка він набирає вже до тридцяти кілометрів…

— Значить, він перекинеться просто під схил!.. Біжи закладай петарди.

Кондукторська бригада їхала німецька. Але паровоз вели машиніст, помічник і кочегар з депо: старий Парчевський, Волков, Дзюбенко. Як вибухне петарда, вони мали плигати: і паровоза геть — так умовлено ще завчасу.

Піркес зник ліворуч тільки смутно маячив його ясніший за ніч силует. Потім силует зник. Стах кректів коло гайок. Золотар відважував і вивертав костилі. Варка довбала й витрощувала шпали — на щастя, вони були вкрай гнилі.

— Гляди! — прошепотів Золотар до Варки. — Як кінчимо, щоб зразу ж бігла у ліс. А то як піймають…

— … то поведуть до війця, до того, що дім з гратами, панотця, — відгукнувся й Стах, крекчучи коло гайки.

Варка хихикнула. Ще одна гайка дзенькнула і покотилася. Варка хихикала — їй було смішно, і цокотіли зуби. Вона розтрощила вже три шпали. Під великий палець правої ноги вона загнала скіпочку, але. мовчала, лиш інколи придавлюючи палець лівою ступнею — щоб не так пекло.

Покінчивши з гайками, Стах кинув ключ і, вхопивши кайло, побіг до Золотаря. Той порався біля шостого костиля.

— Ото й досі? — аж розсердився він. — Создав тебе бог і ніс висякав! — Він ударив по сьомому. Але зразу ж покинув кайло і вхопив лом. Як і Варка, він почав трощити під костилем гнилу шпалу. — Кублиться, як та квочка з курчатами!..

Враз зовсім поруч, за лісом, несподіваним і довгим криком закричав паровоз. І зразу ж луна перекотила крик через голови і ударила в схили вапняку за насипом. Поїзд проминав останню будку перед полустанком. Ще дві хвилини — і він буде на полустанку. Через лісові хащі прорвалося дрібним дробом швидке й ритмічне стукотіння коліс, Воно наближалося швидко й гучно. Паровоз вдруге кинув у чорну задуху ночі довгий тремтливий свисток. Це був «Щ».

Піркес виринув з, темряви — дихання видиралося в нього з горла із свистом, він тримався рукою за груди.

— Підходить… Одинадцять! — порахував він місця від костилів. — Господи, мало! Не встигнемо… — Поїзд виринув з-за повороту перед полустанком і гучно зашипів: машиніст пустив пару. — Не встигнемо більше. Давайте спробуємо підважити… — Він вхопив лом.

Дванадцятий костиль випав. Стах і Золотар, вхопивши ломи, підбігли до звільненого вже біля стику кінця.

— Разом! Ну!

Вони підклали ломи і спробували підважити рейку. Вона не посувалася.

— Ще раз!

Варка вхопила кайло і зачепила за кінець рейки. Вчотирьох вони натисли ще раз. Рейка лежала непорушна.

Поїзд стояв на полустанку, втомлено чахкав паровоз, крізь тишу ночі долинав перегук двох голосів — очевидно, кондукторів.

— Ще! — кинувся Золотар. — Ще кілька костилів треба вибити! — Стах, Піркес і Варка побігли за ним.

Вони накинулися на шпали осатаніло. Ломи здіймалися вгору і падали удар за ударом в гнилизну дерева біля костилів, випереджаючи один одного. Тріски злітали високо вгору і били в лице. Вони роздовбали ще шість шпал за якихось дві хвилини. Тоді взялися вигинати костилі. І зразу ж побігли в кінець до стику.

Тепер їхня напруга увінчалася успіхом. Під тиском ломів й кайла рейка хитнулася і немов відповзла трохи набік. Стах зразу ж тицьнув у місце стику кінець лома — лом провалився й застряв.

— Ще! Ану разом! — майже закричав він.

Вони напружилися з усіх сил, напружилися довгим, здавалося, нескінченним напруженням і немов попливли за рейкою самі — рейка відчутно посунулася вбік, може, на цілий вершок, а може, й на два. В кожному разі, тепер колесо паровоза не могло вже потрапити на неї — воно мало піти вбік, на шпалу. Паровоз на полустанку крикнув коротко і пронизливо, сюрчок кондуктора також перекотила через насип луна, з труби вдарило кілька разів хутко й гучно клубами диму, і зразу ж часто зачахкали поршні. Поїзд рушив.

— Бери бомби! З насипу вниз! — закричав Золотар вже на повний голос. Стах біг з бомбами, тісно притуливши мішок до грудей, щоб вони не