Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Тобто? — не зрозуміла Полубатченко.
— Ми ж, бачите, тільки представники, — з'ясував Піркес, — ви ж розумієте, ми повинні доповісти всім нашим, обговорити, обсудити, а тоді…
— Звичайно, звичайно! — згодилася Полубатченко. — Я розумію. Але ж справа не терпить. Давайте не зволікати.
— Певна річ!
Домовилися зустрітися за тиждень. Полубатченко запнулася в свою шальку і взяла кошик. По черзі хлопці потисли їй руку. Стах зняв кашкета і зробив широкий реверанс. Навіть Золотар притупнув чобітьми, тихо постогнуючи від болю. Піркесу Полубатченко кивнула особливо привітно.
— Я така рада, що ми будемо вкупі! Пам'ятаєте Бидлівці? Як ви приходили до нас слухати грамофон і ласувати конфітурами? А Воропаєв? А Репетюк? А де ж тепер колега Зілов? Він не кінчив гімназії і пішов у депо? Який жаль!
— Він поїхав до Києва, — охоче поінформував Піркес, — здаватиме до політехнікуму.
— Ах! Скажіть! Я така рада! Шкода тільки, що він не візьме участі в нашій боротьбі! А я, — махнула Полубатченко рукою, — так і забула за мої курси! Хіба до науки тепер? Коли ненька Україна, громадські справи, боротьба…
— Дозволите? — взяв Стах з кошика третій помідор.
Полубатченко пішла. Хлопці знову сіли на лаву. Піркес змруженими очима стежив за силуетом, що зникав за кущами бузку. Золотар вхопився за йоги, стогнучи й кленучи. Стах надув щоки, і з його горла вилетів якийсь протяжний звук — не то стогін, не то сміх.
— Не доберу тільки, — простогнав Золотар, щось мудруючи коло своїх чобіт, — і для чого це ти набрехав про те, що нас аж сто двадцять чотири? Де ж ми їй візьмемо стільки народу, як до діла прийде? Ще й Несюди чи Нетудихату якогось вигадали…
— Високе до неба… — почав поволі зводитися Стах, аж вп'явшися в Золотаря лихим, розлюченим поглядом, немов тут же збирався Золотаря бити, — а дурне як… Та ти розумієш…
Аж тут не стерпів і Золотар. Він зірвався на рівні й замахав своїми довжелезними руками:
— Ти, будь ласка, характеру тут не показуй! Дурневі ясно, який тут вопрос! Тридцять сім їх чоловіка, чи п'ятеро, яку нас?
Стах із жалем і жахом дивився на Золотаря якийсь час, тоді перевів очі на Піркеса, шукаючи співчуття.
Піркес сидів похмурий, схилившись на бильце ослона, вплутавши пальці в волосся.
— Розумієш… — роздратовано сказав він, — сволоч ця баба. І «юси» її сволочі всі, поміщицькі та попівські синки. Але ж справді — проти гетьмана і вона. І сила якась на їхньому боці є. Ще хто його знає, яка на всіх нас чекає доля…
— Доля? — застогнав Стах. — А вагонні майстерні? А депо? А Юринчук же там, на селі? А Зілов у лісі? І не може ж бути, щоб не було десь і більшовицького комітету? Революція буде! А тобі — тільки доля!
— Іди ти до чорта! — вдарив кулаком Піркес і навіть схопився з ослона. — Хіба я тобі щось проти революції кажу? Я кажу — може, не відкидати зараз нікого, хто з нами на спілку йде? Може, дипломатами треба бути? Тепер, зараз, в такому стані? А там буде видно…
— Сволочі! — вхопився за голову Стах. — З ким дипломатію? Хто за ними є? Піп з псалтирем та пан з нагаєм?
З глитаями у спілку кличеш? Сволоч ти, коли так! Щоб замість гетьмана знову Центральна рада стала? А німців хіба не Центральна рада привела! Так з цією радою нам у спілку?
Стах розчервонівся, і шнурок з бомбочками збився йому на потилицю. Сквапно він почав лапати себе по кишенях. З внутрішньої кишені вихопив свій записник у потріпаній чорній цератовій палітурці. Тремтячими пальцями він гортав сторінки. Нарешті знайшов, що шукав, і, вийнявши, обережно поклав на долоню.
Це була вирізка з газети — стара, пожовкла і замащена. Колись її складалося вчетверо, і на місцях заломів вона потерлася. Але з другого боку, навхрест, по протертих місцях була акуратно підклеєна махорковим папером. На обтріпаному горішньому бережку змоченим хімічним олівцем було дрібно помічено: «газета «Правда»[438] за 1918 год, № 9, от 13 янв.».
— Це, — аж захрип Стах, — ти забув? З чим Червона гвардія навесні вставала? Забув? — Він тицяв долонею Піркесові просто в лице.
— Ху! — з полегшенням зітхнув Золотар. Він нарешті скинув обидва чоботи і тепер блаженно всміхався, ворушачи пальцями в прожовклих онучках. — Ану, дай.
Стах сунув вирізку Золотареві під ніс, але зразу ж відсмикнув руку назад.
— Читай, сволоч, так! В руки не дам! Ще порвеш…
Це була невеличка замітка:
Буржуазные газеты усиленно распространяют слухи якобы «об открывшихся переговорах между радой и Советом Народных Комиссаров». Круги, близкие к контрреволюционерам, всячески муссируют эти слухи, подчеркивая их «особенное» значение. Дошло дело до того, что многие из товарищей не прочь поверить в сказку о переговорах с Киевской радой, причем многие из них уже обратились ко мне с письменным запросом об ее правдоподобности.
Заявляю во всеуслышание, что:
1) Никаких переговоров с Киевской радой Совет Народных Комиссаров не ведет и вести не собирается.
2) С Киевской радой, окончательно связавшей себя с Калединым[439] и ведущей изменнические