Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Піркес пирхнув і відсунувся. Стах сидів аж на другому кінці, біля Полубатченко зостався Золотар. Він підібгав ноги далі під лаву і тихо застогнав.

— Ми будемо балакати так, — скоромовкою кинула ще Полубатченко, — немов просто собі жируємо. Від позавчора я нелегальна!

Піркес і Стах вражено скинулися до неї. Навіть Золотар забув за свої ноги і дивився на поміщицьку дочку, розкривши очі і рота. Але стежкою до ослона знову наближалася якась парочка.

— Чого ж ви мовчите? — зашипіла Полубатченко. — Залицяйтесь же до мене, прошу вас!.. Хи-хи, — заманірничала вона мерщій сама, запинаючися в шальку. — Осінь цього року така гарна… але мені треба поспішати… хазяйка в мене така люта… І вирахує з жалування три рублі. Ах! — Вона навіть прихилилася Золотареві до плеча. Парочка пройшла.

— Непонятно, — зібрав Стах усе своє лице в зосереджені зморшки, — розкажіть до ладу!

Але Полубатченко наперед, немов запоруку, виклала всі свої козирі. Скоромовкою, поки близько нікого не було, вона сповістила:

— Про всіх вас мені відомо абсолютно все. І як роззброювали гімназистів, і хто минулого року виступав з червоногвардійцями, і що соробмол провадив навесні нелегальну роботу, і що ваш засланий голова, Козубенко, більшовик, і що в страйку брали участь всі, і взагалі — все. І що з Кат-рею Крос були всі добре знайомі. Бідна, бідна дівчина — її віддали до військового суду і, очевидно, повісять. Але ж непримиренна боротьба — це, знаєте, така річ…

— А чого ж… — перебив її Стах, — нелегальні ви? Адже…

Полубатченко перекокетувала до Золотаря, поки повз них пройшла якась нянька з дитиною на руках, і тоді швиденько розповіла й про це. Після убивства генерала Ейхгорна німці зовсім озвіріли, треба чекати нових утисків і репресій. Навіть Головатько і той позавчора, про всякий випадок, з міста зник, дарма що діяч зовсім лояльний. Очевидно, і юнацька спілка, дарма що вона позапартійна, буде незабаром заборонена теж. Про всякий випадок, і вона, Полубатченко, з Вінниці виїхала і від позавчора вважає себе за нелегальну. А батька свого, поміщика, вона, як відомо, зреклась.

— Ви чули про це?

Стах, Піркес та Золотар про це нічого не чули.

Зреклась. Прилюдно, на селянському сході в самих Бидлівцях. Хлібороби, протофіси та інші магнати підтримують гетьмана й гетьманат. А гетьман, будь він віднині проклятий, орієнтується тепер на відновлення «единой и неделимой» Росії. Продає неньку Україну за свій дурацький престол. І не престол, а так собі, звичайнісіньке генерал-губернаторство. Який же він в біса український монарх з історичною булавою в руках? Всі щирі українці, яким болить справа самобутності української нації та державної самостійності неньки України, не стерплять цього! Отже, цілком зрозуміло, що єднання чисто всіх опозиційних до гетьманщини сил — то запорука на перемогу. Тим-то вона й запросила на це побачення панів-товаришів, колишніх соробмольців. І вона закликає їх під стяг українського визвольного руху. А що породив її батько-поміщик, вона просить навіки забути. Віднині вона тільки дочка неньки України і борець за її незалежність!..

— І я не сама, — закінчила Полубатченко, перекокетувавши ще, поки хтось проминув їх алейкою, — я говорю до вас від імені щирої української молоді, від імені повітової спілки юнацтва. Нас аж тридцять сім таких, що підуть боротися проти гетьманського ярма! А… вас скільки? Тих, що були в соробмолі до його закриття… І котрі й зараз готові до боротьби?..

Стах, Золотар і Піркес мовчали.

— Га? — раптом скинувся Стах: він сидів, похилившися, пильно зайнятий тим, що роздивлявся на гравію стежки якогось зелененького жучка. — Скільки нас? Сто двадцять чотири. Орел до орла.

Тепер примовкла й Полубатченко. Вона навіть забула вихилятися в своєму вдаваному кокетуванні.

— Сто двадцять чотири? — нарешті прошепотіла вона. — А… а українців поміж них… скільки?

— Сто дев'ятнадцять! — і не моргнув Стах. — Ні, брешу, тільки сто вісімнадцять. Один від туберкульозу помер. Дозволите? — Він нахилився до кошика і вибрав собі соковитий червоний помідор. — Страсть як уважаю помідори! — Він сильно закусив лискучий бочок і бризнув соком на всі боки.

— Ну, що ти? — обурився Піркес. — Звичайно, сто дев'ятнадцять. А… Несюдихата Тарас?

— З Несюдихатою буде сто дев'ятнадцять, — сумирно погодився Стах, сьорбнувши холодну запашну юшку помідора. — Вчора, знаєте, тільки прийняли, — пояснив він Полубатченко.

Золотар виловчився і штурхнув Стаха під лавою ногою. Але від удару затерплу ногу аж скорчило, і він схопився зойкнувши.

— Що з вами? — злякалася Полубатченко.

— Ат! — розгубився Золотар. — Болить… нога. І голова, знаєте…

Полубатченко примовкла. Сто двадцять чотири! Такого вона не сподівалася. Це ж такий, виходить, паритет… Тим паче, що говорила вона зовсім не від імені тридцяти семи, а всього, може, сімох. Для більшої імпозантності вона трохи перебільшила. Коли припустити, що й тут перебільшено, ну, скажімо… разів у п'ять, то й тоді… Але Полубатченко зразу ж опанувала себе і поквапилася заявити, як вона надзвичайно рада, що лапи свідомого юнацтва такі численні.

І негайно ж вона запропонувала домовитися про конвенцію і альянс. Умови: взаємне довір'я, спільність дій, підпільна боротьба. Платформа: геть гетьмана, вільна Україна, Установчі українські збори.

Людей в міському саду прибувало. Була неділя, і в передобідню пору городяни виходили прогулятися. Піркес уже двічі мусив уставати й відповідати на привітання знайомих. Регент Хочбихто пройшов до кафе перехилити передобідній кухоль пива і пошукати партнерів на вечірній преферанс. Компанія покоївки робилась недоречною.

— Що ж, — сказав Стах, доїдаючи другий помідор, — ваші пропозиції, панно-товаришко, надзвичайно важливі. Гуртом і батька добре бити. А не то що якогось гетьмана. Але буде, звісно, так, як того громада забажає.