Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

робив пліт із вішалки для рушників, чайного підноса й подушок. Він назбирав соку із слив, налив його в пляшечку з-під ліків і постачив пліт запасом цього рому, а також пемікана [60] із шматочків курятини,— він ховав їх під себе, а потім сушив біля каміна,— й лимонного соку проти цинги, який він зробив із мандаринових шкуринок і решток компоту. Якось уранці він зробив Північний полюс з усієї своєї постелі, крім подушки, і досяг його на каное з березової кори — в буденному житті це були камінні гратки — після жорстокого двобою з білим ведмедем, змайстрованим із подушки й чотирьох кеглів, засунутих у нічну сорочку Да. Потім батько, щоб трохи приборкати його уяву, приніс йому «Айвенго», «Бевіса», легенди про короля Артура і «Шкільні роки Тома Брауна». Він прочитав першу з них і три дні споруджував, обороняв і брав штурмом замок Фрон де Бефа, перевтілюючись у всіх героїв роману, крім Ревекки й Ровени, пронизливо вигукуючи: «En avant, de Bracy!» [61] та інші подібні заклики. Прочитавши легенди про короля Артура, він став майже виключно сером Ламораком Галльським, тому що, хоч у книжці про нього розповідалося дуже мало, його ім'я подобалось йому більше, ніж імена інших рицарів; і він мало не заїздив до смерті свого іграшкового коника, озброївшись довгою бамбуковою палицею. «Бевіс» здався йому надто сухим; до того ж йому треба було лісу й тварин, яких не було в дитячій кімнаті, окрім двох котів, Фіца й Пака Форсайтів, які не дозволяли вільності у поводженні з собою. Для «Тома Брауна» він був іще надто малий. Домашні полегшено зітхнули, коли через чотири тижні йому дозволили виходити надвір.

Саме настав березень, дерева дуже скидалися на корабельні щогли, і для маленького Джона це була дивовижна весна, що подіяла вкрай згубно на його коліна, штанці і терпіння Да, якій доводилося прати й латати його одяг. Кожнісінького ранку зразу ж після сніданку мати й батько бачили з вікна своєї кімнати, як він виходить із кабінету, іде через терасу й вилазить на старого дуба; вираз обличчя в нього рішучий, волосся блищить на сонці. Він починав цим день тому, що в нього не було часу перед уроками побігти далі. Йому ніколи не набридало старе крислате дерево: воно мало грот-щоглу, фок-щоглу, брам-стеньгу, і він завжди міг спуститися фалами — тобто мотузками гойдалки. Після уроків, які закінчувались об одинадцятій, він ішов на кухню, брав тоненьку скибочку сиру, сухар, дві сливи — цих харчів вистачить принаймні для екіпажа шлюпки — і з'їдав це, переносячись уявою в далекі краї, потім, озброєний до зубів рушницею, пістолетами й шпагою, вирушав у далеку ранкову мандрівку по дереву, зустрічаючи дорогою безліч работорговців, індіанців, піратів, леопардів і ведмедів. У цю пору його рідко бачили без тесака в зубах (подібно до Діка Нідгема), а навколо раз по раз ляскали пістони. І багатьох садівників він застрелив жовтим горохом із своєї рушниці. Його життя було сповнене найнебезпечніших пригод.

— Джон просто жахає мене,— сказав батько матері, сидячи під дубом.— Боюся, він стане моряком або якимсь шибайголовою. Чи ти бачиш хоч які-небудь ознаки того, що він любить красу?

— Ані найменших.

— Дяка богові принаймні за те, що його не тягне до колес та двигунів! Я можу стерпіти все, крім цього. Але хотілося б, що він більше цікавився природою.

— Він живе уявою, Джоліоне.

— Атож, кривавою. Чи він любить тепер кого-небудь?

— Нікого зокрема; він любить усіх. На світі ще не бувало такого люблячого й гідного любові створіння, як Джон.

— Він твоя дитина, Айріні.

Цієї миті маленький Джон, лежачи на гілці високо над ними, застрелив їх двома горошинами, але цей уривок розмови все ж таки застряв у його маленькій пам'яті. Люблячий, гідний любові, живе уявою, кривавою!

На той час дуб укрився густим листям, і настав його день народження, який щороку припадав на дванадцяте травня — він добре пам'ятав цей день, бо тоді завжди подавали його улюблений обід із солодкого м'яса, печериць, мигдалевих тістечок та імбирного пива.

Проте між восьмим днем народження і тим днем, коли він стояв осяяний липневим сонцем на повороті сходів, відбулося кілька важливих подій.

Да, чи то не бажаючи більше мити його коліна, чи, може, скорившись тому загадковому інстинкту, що примушує навіть нянь кидати своїх вихованців, пішла від них наступного ранку після його дня народження, заливаючися сльозами, щоб «одружитися»— з ким би ви думали?—«з одним чоловіком». Маленький Джон, від якого це приховували, цілий день був у невтішному горі. Ну чого йому не сказали! Дві великі коробки олов'яних солдатиків, а також гармати й книжка «Маленькі сурмачі», які він одержав серед інших подарунків, сприяли разом із цим горем тому, що він, замість того щоб шукати самому пригод і ризикувати власним життям, почав гратися в ігри, породжені уявою, в яких ризикував життям незліченних олов'яних солдатиків, мармурових кульок і квасолин. Із цих різновидів гарматного м'яса він склав колекції і, використовуючи їх по черзі, відтворював наполеонівські, Семилітню, Тридцятилітню та інші війни, про які недавно прочитав у великій «Історії Європи», що належала його дідові. Він змінював події на свій власний розсуд і влаштовував битви на підлозі дитячої кімнати, тож ніхто не смів туди зайти, боячись потривожити Густава-Адольфа, короля Швеції, або наступити на армію австрійців. Уподобавши звучання цього слова, він щиро полюбив австрійців і, коли виявив, що вони виграли так мало битв, додав їм перемог у своїх іграх. Його улюблені полководці були принц Євгеній, ерцгерцог Карл і Валленштейн. Тіллі й Мак (яких батько одного разу назвав «мюзик-хольними акторами»— він не міг утямити, що це таке) аж ніяк не викликали до себе симпатії, хоч і були австрійці. Виходячи з міркувань милозвучності, він уподобав також Тюренна.

Це захоплення, яке завдало батькам чимало клопоту, бо маленький Джон сидів у хаті, коли йому слід було гуляти на