Ігри долі - Іванна Боразан

Ця дама колись дуже красива і з заможної сім'ї, вміла підкорювати будь-яке чоловіче серце. Та маючи стільки привабливих та багатих залицяльників, які б з радістю розділили з нею своє життя, вона обрала для себе молодого, нікому невідомого та небагатого, зате амбітного молодого хлопця. Ця подія сколихнула увесь вищий світ, тоді ще мало кому відомого містечка. Скільки довелося молодим людям витерпіти за своє кохання, та все ж вони не здалися і через декілька місяців одружилися.

Однак ідилія їхнього кохання і шлюбу почала давати тріщину через кілька років спільного життя.

Сергій Миколайович все вище піднімався по службовій драбині (він створив свій бізнес без будь-якої допомоги, з боку заможного батька дружини, яким дуже пишався), тому з’явилося більше обов’язків і більше відповідальності. Частіше став затримуватися допізна на роботі, а дружина, як порядна домогосподарка чекала на нього вдома. Та сіра буденність надоїдає: вони все частіше нікуди не виїжджали, через втому на роботі Сергія Миколайовича, забували про друзів і родичів, та це ще не кінець, почалися сцени ревності спочатку до роботи, а потім до видуманих коханок. Будучи на п’ять років старшою від свого чоловіка, пані Наталія знала, що краса її тьмяніє, фігура повнішає, а найголовніше, вона не може подарувати чоловікові таку бажану дитину. Вони об’їздили цілий світ у пошуках допомоги, та у кожній клініці їм говорили: «Нам дуже жаль, але ми не можемо вам допомогти, ви надто пізно звернулися до нас». І думка про те, що у них ніколи не буде дітей ще більше віддаляла їх одне від одного.

Наталія Валеріївна все більше і більше себе накручувала, почастішали сцени вияснення стосунків, що у пана Сергія часто не було бажання повертатися додому, все частіше і частіше затримувався на роботі або йшов з друзями чи з колегами гуляти по нічних клубах.

Згодом найстрашніші сподівання пані Наталії справдилися, і всі видумані коханки перетворилися в явних. Вже доходило до того, що пан Гордієнко міг повертатися додому під ранок, добряче напідпитку та ще й з помадою на обличчі, не боячись нікого, навіть дружини.

Чого не робила ця жінка, щоб зберегти своє кохання і сім’ю, влаштовувала скандали, погрожувала розлученням, та нічого не допомогло, здавалося, що її чоловік, забуваючи про все на світі, поринув у безтурботне і розпусне життя.

Мирячись з такою ситуацією, пані Наталія сприймала все, як належне, і ніколи вже не влаштовувала сцен, і ніколи і нікому не жалілася, вона переживала своє горе насамоті.

А тим часом, граючи в азартні ігри, витрачаючи гроші на жінок, пан Сергій витратив майже половину своїх накопичень та, вчасно схаменувшись, все ж таки повернувся до колишнього життя. Попросив у своєї дружини пробачення, знову зайнявся своїм бізнесом, який закинув.

Минув час… Про ці події всі забули, та тільки не Сергій з Наталею, адже ця ситуація надто відбилася на їхньому подальшому житті, принесла ще більший холод у їхні стосунки, а час повернути неможливо, тому за кращу альтернативу вони вибрали жити подружнім життям тільки про людське око, а так зажили кожен окремим життям. У кожного з’явилася любов на стороні, хоча обоє все ж діяли більш обережніше так, як невдовзі пан Сергій отримав місце у місцевій владі, і щоб не привертати зайвої негативної уваги до своєї сім’ї, повинні були втаємничувати будь-які стосунки. Та пройшли роки, часи змінилися і Сергію Миколайовичу не потрібно було вже приховувати своє життя, він засів у «кріслі влади» твердо, і ніякий скандал у особистому житті нічого би не змінив. А у Наталії Валеріївни закінчилося все дуже швидко, і їй було дуже боляче відчувати себе нікому не потрібною. Тому вона часто вдягалася дуже відверто, щоб привернути увагу до своєї персони. Але будучи в досить зрілому віці і повної будови тіла, це виглядало жалюгідно. У людей лицемірних вона викликала приховані глузування, а у людей, у яких залишилася хоча б капля сердечності — співчуття, бо на її місці могла опинитися кожна жінка, кожна самотня жінка, яка не хоче залишатися сам- на- сам зі своєю радістю чи горем, а поділитися немає з ким: ні з чоловіком, який давно вже втратив інтерес до неї, ні з подругами, які тільки насміхаються з неї. Анна відчувала її біль, бо не раз вона відчувала та й і відчуває все на собі.

Таких, як Анна і пані Наталія, безліч у цьому світі, та ніхто не знає, які почуття приховуються за маскою ввічливості і безтурботності, та що відбувається за зачиненими дверима кожного будинку.

Цілу ніч Анна не могла заснути: то їй заважав вітер, який поривами, час від часу, задував з боку моря, то задушливість кімнати, що заставляла кілька разів підніматися з ліжка і відчиняти вікно. Стоячи так, перед відчиненим вікном і вдихаючи свіже солонувате повітря, Анна відчувала смак свободи. І тут їй прийшла на думку одна річ, яка довго не давала спокою, але вона цю думку пригнічувала у своїй голові і навіть боялася про це думати. «Я ж даремно страждаю і заставляю дратуватися свого чоловіка. Якби мене не було тут, в будинку, всім стало би легше жити, адже Ніколас своє роздратування випліскує не лише на мене, а й на тих, хто мене оточує. Не один раз я бачила осудження в очах прислуги, яким перепало: кухарці за те, що приготувала вечерю таку, як я хотіла, Ніку це не сподобалося і він накричав на неї, щоб вона виконувала тільки його накази, бо він її наймав і тільки він їй платить; охоронцю, що не слідкує за кожним моїм кроком. Напевне, йому сьогодні перепало або ще перепаде, адже Ніколас ніколи не допустить, щоб не покарати когось за скоєну помилку чи за непослух, а так ніхто не знав, де я і це стало йому відомо, то вся відповідальність ляже на нього; покоївці — тому, що надто довго затримується в моїй кімнаті, це надто підозріло на його