Дім з вітражем - Жанна Слоневська

Берліоза, і це буде на моїй совісті. Я побігла до найближчої телефонної будки, щоби подзвонити до Миколи, але він не відповів. Я дзвонила знов і знов, довго кружляла по вулицях, аж врешті-решт з-поміж усіх пам’яток архітектури в центрі почала вирізняти тільки закутки з телефонними будками, з яких безрезультатно намагалася до нього додзвонитися. З цієї я вже телефонувала, значить, іду до тієї, а потім до наступної, і ще до наступної — та у жодній із них не було його голосу. Я не здавалася, будок було багато, і кожна з них запрошувала до себе, кожна мала для мене місце у своїх неосвітлених нутрощах, кожна була обіцянкою милосердя і прощення. Нарешті він узяв слухавку, звична печаль у його голосі цього разу була трохи менш печальною і трохи більш злою. Я стягнула з голови берет, а з шиї — шарфик, і цей метеорологічно необґрунтований жар мимохіть пробудив у мені проблиск спогаду про святого Флоріана. «Я компенсую це, — сказала я у слухавку, — прийду завтра, буду без запізнення. Звісно, в майстерню. Безумовно, я знайду браму. Спущуся сходами вниз». Скло

Мене будив несподіваний дзвінок у двері, його пронизливий звук насувався на мене, як танк, я знала, що він перемеле мене, перетворить на місиво.

Мене будив шум голосів Аби і Прабабки, як завжди, примирених між собою перед лицем спільного ворога: «Вода, вода, — шептали вони, — вона знову лила нам воду під двері, казала якісь закляття». Люба, сусідка знизу, — зла чарівниця; вона збирає на похоронах «мертву воду» — ту, в якій обмивали покійника, а тоді виливає під наші двері, Прабабка бачила це у вічко.

Мене будило тонке скімлення, з яким відчинялися вхідні двері, брязкіт, з яким з розмаху жбурлялися на холодильник ключі, і стукіт, з яким із ніг спадали чоботи. Вона йшла навшпиньки, а я вдавала, ніби сплю, але розігріта орбіта мого ліжка чекала на проміжну посадку її крижаних пальців, а ніздрі ненаситно вдихали єдину на цілий світ суміш парфумів, вітру й тютюну. Вона йшла геть, щоб не розтанути в моїй розпашілій спеці, відступала під двері Аби, а я ставала радаром наведення, який слав їй попереджувальні сигнали не заходити туди. Не можу зрозуміти, чому я так боялася.

Мене будив гамір телевізора за дверима, який переривався словесними аріями Аби і Мами у щораз вищому регістрі, паніка атакувала мене невблаганно, як чорний «воронок» з енкаведистами.

— Пакт Молотова-Ріббентропа!

— Радянсько-німецький парад у Бресті!

— Ліквідація греко-католицької церкви!

— Мільйони замордованих у таборах!

І тут же:

— Я мала право, бо я була сама. А ти відповідаєш за дівчинку.

— Ти сама була дівчинкою! Чотирнадцятирічною! Кидала в поштові скриньки саморобні листівки про сталінські злочини! Якби хтось доніс, тебе б розстріляли на місці!

— Тебе вже викликали на Дзержинського.

— Я нічого не боюся.

— Маріанно, ти не маєш права ризикувати собою. В тебе дитина, донька.

Мене будили дзенькіт, гуркіт і галас.

— Кровні зв’язки тут нічого не значать. Я українка, бо я так вирішила.

«Чи з полиці впала скляна карафка, розбилася і поранила Маму? Чи Аба перев’язала їй рану?» Я засинала, а тоді мене знову щось будило.

Удень, як собака по сліду, я йшла за довгим телефонним шнуром, а він вів до ванної. Там горіло світло, диміла сигарета, пінився шампунь з ароматом хвої, на пральній машинці марки «Сибирь» корінцями догори лежали книжки. Мама сиділа на опущеному сидінні унітаза. Вона розмовляла зі мною, не перериваючи читання, лише час від часу зиркала на мене з-над рядків чорних літер. Я знала, що вона тільки здається неуважною: Мама нагадувала водія, який мусить дивитися передусім на дорогу.

— Вчора на уроках ми гралися в XXVII з’їзд Комуністичної партії. Один учень був Горбачовим, другий — Єльциним. У всіх були червоні картки для голосування, як у депутатів.

— І які питання були у вас на порядку денному?

— Ми голосували стосовно виходу прибалтійських республік із СРСР. Усі були одноголосно «за». Мамо, а Україна також буде незалежною?

— Не знаю, маленька. Ми боремося за це.

Біля ванної, у вузесенькому проході, який евфемістично називали кухнею, горіли всі конфорки: грілася вода для миття, кипів суп, смажилося м’ясо. Аба залишала все, витирала липкі руки об фартух, йшла до нас, сідала на краєчку ванни.

— Я тільки що прочитала про звіряче вбивство царської сім’ї в 1918 році. Ще один доказ того, що ми все життя жили в брехні.

— Я принесу тобі ще почитати.

Мама мила голову, поливаючи її з ківшика, шампунь міцно пахнув хвоєю, запах здіймався над її волоссям разом із парою. Шовковий халат обтягував Мамину дівочу фігуру, на стегні виднілася латка — дбайливо заштопаний Абою слід від жарини сигаретного попелу. На руці була пов’язка — згадка про нічну пригоду зі склом.

Я збиралася до школи. Шнуруючи черевики, пильнувала, щоби випадково не почати з лівого. Існував такий забобон: якщо взуєш спочатку лівий, помре твоя мама. Приборкана мордочка мого лівого черевика мала оберегти нашу безпеку.

Я йшла до школи, а вона — на репетицію, на виставу, рідше — до його майстерні. Він непрямо зізнався мені, що вона не балувала його візитами, не говорила нікому в театрі про їхній зв’язок, хоча й так усі про все знали. З’являлася завжди без попередження, завжди — стрімкою ходою, кидала абиде плащ. Він не дозволяв їй палити, робив каву, просив:

— Співай!

Вона супила свої чорні брови, крила її носа хижо здригалися — але він знав, що вона задоволена. Репертуар не мав значення — це могла бути народна пісня, складна арія чи навіть монотонні вправи. Він помітив, що її голос — щось на кшталт її додаткового «я», що він перетворює світ навколо себе, а передусім — самого Миколу, голос народжувався з її голови, як Афіна з голови Зевса, сутністю цього голосу