Дім з вітражем - Жанна Слоневська

буде співати, аж поки не вийде з дому, а все через мене. На змоченій слізьми оббивці дивану з’явилися меандри плану вулиць міста, по якому все ще їздили однокінні кабріолети, які виконували ту саму роль, що й теперішні таксі, і я собі уявляла, що один із них, з опущеним верхом, так само везе співачку: не Маму, а Соломію, і не на вокзал, а до Опери.

Аба якраз закінчила готувати і засіла у своїй кімнаті. З чорної шкатулки, на кришці якої був вигравіруваний профіль чоловіка з великим орлиним носом, вона витягувала якісь малюнки. На неї я завжди могла розраховувати: Абу боліли ноги, тож вона нікуди не могла піти.

Вона показала мені портрети оперних співачок, які колись, ще в молодості, намалювала пером і аквареллю.

— Ну добре, — сказала я, — у той медінститут ти мусила йти. Але ж ти могла малювати у вільний час.

— Ой, ні, ні, моя дорогенька, аж ніяк не під час навчання в медінституті, до того ж новою мовою, яку я тільки-тільки почала вчити. Щовечора я брала українську книжку і читала її вголос, аж доки не починала хрипнути.

— Ну, тоді після інституту?

— Ти коли-небудь чула слово «распределение»? Після інституту ніхто не отримував роботи у Львові. Я на кілька років потрапила у глухе село під невеликим містечком — під Самбором. Щось там малювала, але мені був потрібен учитель. А позаяк учителя не було, я так і залишилася на любительському рівні.

У цьому селі вона вперше виявила, наскільки їй не вистачає Львова. Розлогого каштана, який ріс на подвір’ї їхнього дому і щовесни застромляв на їхній балкон дедалі грубіші гілки — ніби хотів простягнути їй велетенську руку допомоги і перенести туди, куди сама вона потрапити не могла.

Коли в сорок четвертому вони оселилися у Львові, її життя складалося із запахів і звуків, а про кольори доводилося подбати самій. У кімнаті її матері стояло піаніно, вечорами крізь шпарину під дверми звідти долинав сморід тютюну і дзенькіт посуду, а також гупання військових чобіт і цокання дамських каблучків упереміж із голосним сміхом. Вона зачиняла двері, замотувала голову рушником і малювала портрети оперних дів, портрети знайомих, малювала молодого чоловіка з орлиним профілем.

— Твої фарби смердять. Коли малюєш, не забувай зачиняти двері, — чула вона від матері.

Одного ранку Станіслава стояла в кухні в халаті, міцно підпираючи своє вихудле тіло з обох боків долонями, ніби хотіла запобігти його неминучому руйнуванню. Вона кричала:

— Передай своєму кавалерові, який годинами вистоює під нашими вікнами, хай знайде собі іншу! — а тоді в’їдливо докинула:

— Шопен!

Аба дивилася на неї — і відчувала, як від нестерпно болісного жалю в неї підкошуються коліна: війна закінчилася так багато років тому, а мати й досі виглядала як жертва недоїдання, і вигляд її тіла щоразу викликав у Аби екзальтацію. Тож Аба із запалом сказала:

— Так, мамусю! Буде так, як ти схочеш!

— Ти кохала того Шопена?

— Цссс! — Аба сердилася, махала руками. — Яке це має значення? Я повернулася до Львова, почала працювати в лікарні, часто понаднормово. Потім вийшла заміж, народила доньку. Ти ж знаєш, відразу після пологів я захворіла на ревматоїдний артрит.

Кольори почали переважати тільки через багато років — тоді, коли вона отримала квартиру в будинку з вітражем. Вона записалася на вечірні курси графіки і живопису для студентів, не боялася виглядати смішною. Казала, що «літає» на ці заняття. Розгойдувалася, спираючись на здоровішу ногу, і вистрілювала своє тіло вперед — таки справді літала. Тоді якраз вона і намалювала більшість картин, які висіли у нас на стінах.

— Що ти думаєш про цей букетик? — вона показала мені ескіз на розкладеному мольберті, замкнувши свою дорогоцінну шкатулку з малюнками. Букет соняшників мені подобався, але тон, яким запитала Аба, був дитячим і невпевненим. Тоді я подумала, що так само, як мої ляльки є ніби-співачками, так і Аба є художницею — чи то є ніби, чи то ніби є.

Балкони

Тієї зими, а то був дев’яносто дев’ятий рік, людям на голови почали обвалюватися балкони, і прогулянки попід будинками стали небезпечними.

— Пам’ятай про голову, — говорили кожному, хто виходив із дому.

«Учора на Н-ській вулиці з третього поверху будинку номер шість балконна штукатурка звалилася на голову жінці, яка проходила внизу, — прочитала я в газеті. — Попри невелику вагу цих архітектурних елементів, жінка опинилася в лікарні з серйозною травмою. Працівники районної адміністрації сьогодні усунули всі виступаючі елементи старовинного фасаду, щоб запобігти таким випадкам у майбутньому». Я уявила, як у Миколи від гніву звужуються очі та як він вирушає на пошуки сплюндрованого фасаду. «Ніхто не може порахувати, скільки в нашому місті небезпечних балконів», — заявили депутати міськради, легітимізувавши таким чином подальші балконопади. Іноді балкони обвалювалися разом із людьми, які на них стояли, траплялося, що, падаючи з верхнього поверху, вони по дорозі змітали всі наступні, аж до самого низу.

Те, що залишалося після балконопадів, усували рідко, ще рідше дбали про ремонт вирв, які в результаті з’являлися на фасадах: у місті, як і в нашій квартирі, діяв принцип, що всяка зміна є проявом Провидіння і Божої волі. Микола стверджував, що це навіть на краще: втручання ремонтників призвело б до латання шляхетної сірості кольоровим пластиком, що було значно гірше для міста, ніж повільний самостійний занепад.

Тієї зими стало абсолютно очевидним, що за минулі багато століть місто втомилося рости вгору, і що починається процес зсування вниз, немов нестримна лавина, яка тягне за собою перемелені в кашу нерівності місцевості, змішані з камінням і брилами землі. Було невідомо, чи вслід за балконами не посунуть в обвали, скажімо, дахи, а за ними — й цілі будинки, дороги і люди, чи їх стихія не вимете звідси деінде, у бозна-ким визначене місце.

Тієї зими було неможливо переміщатися швидко: підошви залегких, вічно промочених чобіт, які приходили до