Дім з вітражем - Жанна Слоневська

— Уже дві години співають! — повторювала комусь по телефону Аба, коли я прокинулася. — Маріанна? На жаль, вона досі в приміщенні відділку міліції.

Аба відклала слухавку і вийшла на балкон. Дивилася на металеві двері, які зачинилися за її донькою, певно, згадувала радянську приказку: «Була людина — нема людини». Якийсь час здавалося, що чоловіки і жінки, щільно втиснуті у вузеньку вуличку, просто стоять у черзі, в одній із численних черг у цій величезній країні дефіциту, просто тепер вони чекають не на ковбасу, масло чи капронові колготи, а на те, щоб усіх їх забрали в «тюрьму», бо після пережитих сибірів, казахстанів і психушок були більше не в змозі терпіти те, що на цих землях називали свободою.

— Ну і куди вона знову попхалася? Зґвалтують, закатують, голову відкрутять. Нагадай собі! — Прабабка говорила пронизливо голосно, але в якийсь момент притихла — вона завжди так робила, бо слова «арешти», «репресії» і «тридцять сьомий рік» щоразу застрягали їй у горлі.

— Тихше, тихше! — заспокоювала Аба, обережно випихаючи її з балкона. — Дитина спить.

— Іди геть, ідіотка! — зашипіла на неї Прабабка. Вона зупинилася біля мого ліжка — і дивилася на мене доти, доки я не розплющила очі. Якщо в нашому домі хтось спав у нетиповий час, Прабабка переживала, що, може, цей хтось помер, і всіма способами намагалася сплячого розбудити. Ця звичка залишилася в неї з часів війни, коли вона багато разів ставала свідком людської смерті. Я бачила над собою її лице з криво підведеними бровами і довгою шпариною між губами. «Як так може бути, що вона досі жінка?» — замислювалася я, спостерігаючи за нею з-під вій.

Мама зненацька з’явилася на міліцейському балконі в товаристві двох майорів, які стояли так близько, що їхні погони торкалися крильцят із буфами на її плечах, приминаючи тонку тканину. Висота сецесійної балюстради не давала Абі побачити її руки. Певно, вони вросли в сплетіння балконних ґрат у формі рослин, які тільки через недогляд ще досі не були примусово вирівняні руками працівників силового відомства. Очі матері та доньки опинилися на одному рівні, але Маріанна не дивилася в бік Аби. Вона кричала до людей, що скупчилися внизу:

— Шановна громадо! Браття!

У відповідь прозвучало щось голосне і неодностайне.

— Наші хлопці ось-ось вийдуть на волю! Ці чоловіки, що стоять поруч зі мною, дали мені слово, — вигукнула Маріанна. Після паузи вона додала:

— Але нам усім ідеться не тільки про це. Найважливіше, що невдовзі стіни впадуть, а брехні настане кінець.

Пролунали оплески, хтось невпевнено затягнув «Червону калину», людське море захвилювалося, на його поверхні з’явилися двоє затриманих студентів, але тут-таки їх затягнуло знову.

— Слава! Слава! Слава! — пролунало на їхню честь, а небо почало цідити мжичку. Аба зняла вологі окуляри.

— Друзі! — кричав В’ячеслав Чорновіл, який нарешті добрався до міліцейських східців. — Час розійтися! Усі — додому!

Його слова були наказом — море знову почало напирати на береги будинків, у ляльковій кімнаті розігрався шторм, загойдалися підлога, ліжка і столи. Дверцята маленької шафи відчинилися, з неї на підлогу повипадали блузки, спідниці, а насамкінець — невелика сумка з найнеобхіднішими речами, яку кожна радянська людина повинна була мати вдома про всяк випадок.

Я чула голос Мами, вона повернулася, але знову збиралася у дорогу: негайно виїжджала до Києва, хоча сьогодні на вечірній виставі її ніхто не міг замінити. Що ж, однаково вона була би не в змозі сьогодні співати.

Лежачи в ліжку, я чула її слова, одночасно вслухаючись і в гамір під вікнами, який уже почав був стихати.

— Ще один твір про калину?

— Його любила Соломія Крушельницька.

Як гарно вона співає! Невдовзі я знову лежала коло неї на підлозі, обіймаючи її ноги, так ніби ми від самого ранку не зрушали з місця, її стрункі литки були обтягнуті сіткою чорних колготок, трішки вогких від поту, ноги кололися давно не голеними волосками і мали ледь-ледь вловимий запах несвіжого тіла — так часто пахло її ліжко, коли вона вранці вставала і йшла в душ, не знаючи, що тоді в нього залазила я і загорталася в її простирадла; «це так негігієнічно», сказала б Аба, але для мене цей запах містив необхідну для життя речовину, я намагалася перейняти її з пом’ятої тканини і зберегти для себе, щоправда, запах відразу ж розвіювався — і я залишалася сама, з роззявленим ротом і розчепіреними пальцями.

— Не їдь!

— Мушу. Це дуже важливо. У мене справа, яку ніхто, крім мене, не може вирішити.

— У тебе завжди важливі справи. Я їх ненавиджу.

Вона ігнорувала мої слова і тягар мого тіла біля своїх ніг, переглядала якісь папери і частину з них пакувала у валізку.

— Обіцяю, що не буду заважати. Не озвуся ані словом, ніби глухоніма.

Вона перестала співати і з-під від природи чорних брів, вигнутих, наче пруття кутої сецесійної огорожі, подивилася на мене поглядом, який я могла витримати дуже недовго. Наступні слова впали на мою голову тяжкими ударами:

— Там! Куди! Я! їду! Нема! Місця! Для! Дітей!

Я послабила обійми. Нащо мені її тримати, раз вона однаково возноситься на небо, піднімається, загорнута в хмари, такі схожі на пухкі перини, витає у недосяжних висотах.

— Лишися зі мною.

— Зараз же вертайся до уроків! До ляльок! У мене півгодини до приїзду таксі, я мушу зібратися!

Задихаючись пилюкою, я виповзла за двері. Тепер вона не