Українська література » Сучасна проза » Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі

Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі

Читаємо онлайн Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі
а прийде смерть — умрем. Мені вже чимало років, і я з п’ятнадцятирічного віку весь час у боях. Варто мені почути бойову трубу, і старе моє серце починає битися сильніше, я знову знаходжу сили і бадьорість. Мені знову хочеться сісти на коня і, оголивши шаблю, разом із моїми братами, безстрашними мамелюками, кинутися в бій, а якщо потрібно, — і віддати аллаху душу, — все натхненніше продовжував Алі-бей. — Ну, друже, як йде торгівля, як з’їздив? — запитав він.

— Все гаразд, повелителю. Море перепливли благополучно. Та торгівля пішла на спад. Товару мало, повелителю. Майже немає невільників з Гюрджістану, — з сумом закінчив Гусейн-ага.

— А чому? — здивувався Алі-бей.

— Кажуть, повелителю, що грузинські царі стають все сильнішими! Вони відмовляються платити данину персам і османам. Після походу Шаха-Аббаса всі думали, що Гюрджістан похований навіки. Та поглянь на цей край! Який там похорон? Країна зміцніла і відроджується. Гюрджі вже кілька разів перемагали кизилбашів і... навіть... — о аллах! — правовірне воїнство османів... — ледве вимовив Гусейн-ага.

— Дуже прикро! — зітхнув Алі-бей і на знак смутку вдарив себе долонею по чолу. — Зрозуміло, коли гюрджі зміцніли, звідти не отримаєш невільників. Торгівля невільниками — ти сам добре це знаєш — можлива тільки в умовах смути і безвладдя в країні. А якщо народ дружний і сильний, то кожна людина вірить іншій і цінує загальне благополуччя. Хіба такий народ буде продавати своїх синів? Де бачено, щоб мати, якщо у неї є совість, продала б свою дитину! Все це так, звичайно, але для нас це дуже невтішно, клянусь ісламом, — додав Алі-бей і потягнувся до кальяну.

— Та перед твоїм світлим обличчям, перед твоїми сяючими подібно сходу сонця очима, я б не посмів постати з порожніми руками, о повелителю! — шанобливо промовив Гусейн. — Я привіз тобі хлопчика з Гюрджістану.

— Хлопчика? Маленького? — радісно запитав Алі-бей, і очі його заблищали.

— Так, пане, маленького, років дев’яти-десяти.

— Ти в мене молодець, дорогий Гусейне. Я був упевнений, що ти з порожніми руками не з’явишся до мене. А де ж він?

— Залишив у твоїх слуг.

— Нехай негайно приведуть його, — квапливо наказав Алі-бей.

Через деякий час на порозі пишно вбраного залу з’явився Хвича, названий Махмудом. Хлопчик, вимитий і причесаний, був одягнений у строкатий халат. Голову дитини прикрашала феска.

Ледве переступивши поріг, Хвича схрестив руки на грудях і низько вклонився.

— О мій маленький гюрджі, молодець, молодець! — вигукнув Алі-бей. — Дякую тобі, купець, за дорогоцінний подарунок і за те, що ти навчив малюка нашим звичаям і порядкам. Ти так гарно одягнув його! А як звуть мого маленького хлопчика?

— Його звуть Махмуд, повелителю, — відповів Гусейн-ага.

— Махмуде! — покликав Алі-бей.

Дитина знову склала руки на грудях і схилила голову.

Алі-бей був у захваті.

— Однак як швидко він засвоїв наші звичаї!

— Я його навчав по дорозі, — пояснив Гусейн-ага. — Треба все ж визнати, що гюрджі — здібні люди. Варто їм пояснити один раз — і досить. Дуже мало часу пройшло звідтоді, як ця дитина залишила свою батьківщину, а вже розмовляє турецькою.

— Дякую, дякую тобі, аго, — з задоволенням повторив Алі-бей, — ти не купець, а прямо чарівник, клянусь прихильністю аллаха! Ти міг би десь керувати школою. Ну, мій малюк, підійди до мене ближче, — ласкаво сказав Алі-бей.

Хвича боязко ступив уперед. Він ще ніколи не бував у такій пишно прибраній кімнаті, тому його охопило збентеження.

Алі-бей подивився на дитину і погладив її по голові. Той не зводив з Алі-бея своїх жвавих очей.

— Та ти поглянь, Гусейне! Адже це ж воїн, справжній воїн, природжений мамелюк! — радісно вигукнув старий воєначальник, обмацуючи м’язи Хвичі.

— Треба ще пам’ятати, володарю, що дитина дуже намучилася в дорозі; хлопчика довго тягали з місця на місце і весь час смикали. У мене він уже оклигав, а то були тільки шкіра та кістки. Не вміють деякі купці, повелителю, гідно поводитися з невільниками. Особливо обережного ставлення вимагають діти. А торговці обходяться з ними грубо, не годують їх, не одягають. Що не кажи, а треба ж все-таки відрізняти людину від худоби! Та й, крім цього, заради самої вигоди купець повинен показати покупцеві товар якісний. А є дурні, які цього не розуміють!

— Правильно, абсолютно правильно, клянусь ім’ям аллаха! Я ж сказав, що ти чарівник, — підтвердив задоволений Алі-бей. — А їздити верхи вмієш? — запитав він хлопчика.

— Вмію! — сміливо відповів той.

— Я посаджу тебе на коня, рівного якому немає на світі, і одягну в дороге вбрання, а їжі й питва буду давати стільки, скільки забажаєш. Будь тільки розумником, — сказав маленькому бранцю Алі-бей і звернувся до купця: — Хлопчина мені дуже подобається. Я сам буду виховувати його. Одним достойним мамелюком побільшає. Ну, а я не залишуся в боргу, Гусейне-аго, і обдарую тебе щедро. Гей! Покличте мені скарбника! Як ти тепер мені порадиш, ага? Чи не краще одразу віддати дитину муллі, щоб він вивчив заповіді Магомета?

— Мудра думка, о великий повелителю! Та мені здається, що його треба з перших же днів навчати і військовій справі.

— Неодмінно, неодмінно! Завтра ж накажу моєму зброяреві приготувати потрібну зброю, і почнемо вчити хлопчика носити її та користуватися нею.

— А ти, Махмуде, будь обережний! Величезна ріка, яка тече у нас, це не дзюркотливі струмки твоєї батьківщини. У ній водяться такі гострозубі крокодили, що варто їм лише схопити жертву — і кісточки не залишиться.

Почувши про дзюркотливі струмки, Хвича згадав річку Техурі, згадав рідні місця... «Де ж тепер наші кози? — промайнуло в свідомості дитини. — Хто тепер їх виганяє на пасовище? Як живуть батько й мати, пам’ятають чи забули мене? Чи залишився живий отець Маркоз? А де Маріка? Лерцаміса?..»

Він згадав грушу в садку отця Маркоза, яку так любив. Щоранку хлопчик підходив до молодого деревця, вітав його, розмовляв з ним, як з другом, а йдучи додому, прощався. Пригадав Хвича і подорож на кораблі, згадав Саломе і Резо, котрі пестили його, як рідного сина, ділилися з ним останнім шматком. Як гірко було розлучатися з ними! О, скільки він тоді плакав! Такого горя Хвича не відчув навіть при першому викраденні. Все згадала дитина, і очі її наповнилися слізьми.

Алі-бей помітив це... Він немов прочитав на обличчі хлопчика повість усього його скорботного життя. І Алі-бей ніжно приголубив хлопчика.

Хвича гірко заплакав.

XIV

Минуло тридцять років.

На східній околиці міста Каїра, на голому схилі хребта Мокаттам, гордо височить фортеця Саладіна

Відгуки про книгу Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: