Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі

— О, мій сину! Нехай краще поховають твою матір! — гірко заголосила Саломе.

Заридав і Хвича. Сльози, що котилися по його щоках, падали на хліб.

— Хотілося мені сказати тобі що-небудь на втіху, Саломе, та не вийшло! — зніяковіло сказав Резо. — Тяжка наша доля. Як не кріпися, горя і сліз не позбутися!

— Клянуся Богом, Резо, — з гнівом і сльозами в голосі дорікала Саломе, — якщо б мене викрали турки, я б не так журилася. Мене вбиває думка про те, що так вчинили зі мною мої ж співвітчизники. Пресвята Богородице, позбав свого покровительства князя Олександра Цверадзе і його нащадків! О-ох, нехай отрутою для нього обернеться хліб-сіль.

— Коли ти потрапила в княжий дім, немає нічого дивного в тому, що князь не пощадив тебе, — відповів Резо. — А мене вони захопили сонного в горах, а то наплакалися б їхні матері. Але тепер уже пізно жалітися! Дякую тобі, Господи; певно, така моя доля! Скажи, Саломе, що ти знаєш про Хвичу?

— Ця бідна дитина, виявляється, була двічі викрадена, — почала розповідати Саломе. — Спочатку з рідного дому... Але перш ніж він встиг потрапити до турків, якийсь благочестивий священик викупив його і поселив у себе. Він ставився до хлопчика добре, ростив і виховував його, як рідного сина, ні на хвилину не спускав з нього очей. Та ці безбожники напали вночі на священика, коли той повертався додому, і знову викрали дитину.

— Турки?

— Які там турки? Свої ж! Можливо, навіть сусіди священика.

— Ах, прокляті! — похитав головою Резо.

— Туркам тепер у нас не розгулятися, а свої спустошують країну. Як лисиці і шакали, нишпорять ці мерзотники всюди, і якщо їм вдається заманити кого-небудь у зручне для них місце, зв’язують, затикають рот і везуть до османів. Та відкрито розбишакувати зараз не наважуються і паші, бо, за царським наказом, викритого злочинця негайно осліплюють.

— Ах, чи живий отець Маркоз? — скрушно зітхнув Хвича.

— Скажи, малюк, священик не кликав на допомогу, коли тебе викрадали?

— Ні, він тільки застогнав і впав з мула... Ніч була темна... Мене схопили... Більше я нічого не пам’ятаю...

— Ці нелюди, ймовірно, вбили його, — з обуренням сказав Резо. — Коли людина розлютиться, вона гірша за звіра. Ні, у нас, у володіннях царя Іраклія, ніхто б не наважився на таке відкрите злодіяння! Хто там посміє продати кріпака? Адже я попався цілком випадково, — хай покарає Господь цих розбійників. Сам я — з боржомської ущелини. Влітку минулого року застряг я в ахалціхських горах і там потрапив до рук невірних. Е-ех, заспокойся, Саломе, — лагідно звернувся Резо до жінки, — з’їш хліба. Скільки не горюй, хоч каменем бий себе по голові, все одно ніякого зиску не буде! Справа наша пропаща.

Саломе взяла шматок хліба і подивилася на Резо. Він був блідий.

— Яка я тобі вдячна, — зніяковіло звернулася до нього Саломе, — що учора зі мною було б, якби не ти? — Вона не змогла продовжувати, розридалася і затулила обличчя хусткою.

— Не бійся, Саломе, — впевнено відповів їй Резо, — поки я живий, ніхто не посміє торкнутися тебе!

Жінка підвела голову, відкинула хустку. Вони подивилися один на одного, і їхні обличчя засяяли мимохідною посмішкою.

— Коли ж кінець нашим мукам? Хоч би піти швидше з цього проклятого корабля і дізнатися, що нас чекає далі. Адже скрізь є люди. Не повісять же нас? А втім, краще нехай повісять, задушать, тільки б позбутися цих образ.

— Матроси кажуть: якщо вщухне шторм, через два-три дні будемо в Стамбулі. Е-ех, нічого доброго нас там не чекає! Тут ми хоч можемо розмовляти один з одним грузинською, а в Стамбулі нас розпродадуть, як великодніх ягнят, і розлучать.

— Горе мені! Я й не подумала про це! — в розпачі вигукнула Саломе і з благанням поглянула на свого захисника. — Невже не можна влаштувати так, щоб нас не розлучали? — запитала вона, не зводячи погляду зі зблідлого Резо.

— Спробую, якщо вдасться, дорога! Після того як я провчив негідника-наглядача, господар дивиться на мене милостиво. Я попрошу його, щоб нас не розлучали.

— Я хочу бути з вами, я від вас не піду! — вигукнув хлопчик і з надією подивився на Резо і Саломе.

— Хвичо, дорогий синку! Горе твоїй нещасній матері! — ласкаво промовляла Саломе, притискаючи хлопчика до грудей. — Резо, ти чуєш, що каже цей бідолашний сирітка, принижений, як і ми, цими безбожниками? Що чекає нас попереду, на що нам, злощасним, сподіватися?! Ми тільки повинні молити Бога, щоб нас не розлучали. Бачиш, і дитина теж втішає себе цим... О Господи! — голосила Саломе.

Горе зовсім зломило Саломе: знесилена, пригнічена, вона ридала. Розплакався і Резо, заплакав і маленький Хвича.

А навколо вирувало море, спінені гривасті хвилі налітали одна на іншу, билися об борт корабля і розсипалися...

XII

На невільничому ринку в Стамбулі метушився народ. Сюди були зігнані полонені, привезені для продажу з різних країн. Кого тільки тут не було?! Чорношкірі, люди з бронзовими тілами, жовтошкірі. У попередні роки більшу частину невільників складали кавказці, але тепер їх було дуже мало, і це всіх дивувало.

Частину полонених виставили на площі, інших тримали в збитих поспіхом бараках. Приходили покупці, оглядали невільників, перевіряли їхню силу, міряли зріст, торгувалися з работоргівцями, лаялися, а, зійшовшись у ціні, накидали на шию купленого невільника, як на теля, мотузку або ланцюг і гнали до себе додому. Це ганебне на наші часи явище в ті роки вважалося звичайним. Багаті купці десятками купували полонених з різною метою: одних продавали у військо, інших — в домашні слуги, третіх — на роботи в полі; а красивих жінок — в гареми.

— Слава аллаху, слава аллаху! — повільно крокуючи по площі, благоговійно повторював Гусейн-ага, відомий скупник і продавець полонених.

Гусейн-ага багато разів їздив до Аравії, в святі місця, мав славу начитаної людини і гарного знавця корану. Він носив привезений з Китаю парчевий халат, голову пов’язував білою чалмою і спирався на оздоблений золотом ціпок. Гусейна-агу добре знали в Стамбулі.

— Гусейн-ага йде! Гусейн-ага йде! — почулося на ринку з усіх боків.

Своїх невільників-грузинів пригнав сюди й Алі-Юсуп.

— Не знаю, як бути, ефенді, — доповів йому один з наглядачів, — не заспокоюється проклятий!