Українська література » Сучасна проза » Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

Читаємо онлайн Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр
себе, я не досить люблю себе для цього». З Даніелем було інакше, той умів зацікавити її саму собою: він так гарно розпитував її, дивлячись на неї своїм ласкавим поглядом, а поза тим, у них була спільна таємниця. Даніель був такий загадковий, він провідував її потайці, й Матьє не знав про їхню близькість, втім, нічого такого вони не робили, це був легенький фарс, та це змовництво витворювало поміж ними легку чарівливу приязнь; і тепер Марсель не переживала, що в неї так мало особистого життя, бо в неї було те, що належало тільки їй і його не треба було ділити з кимось іншим. «Просто йому треба було поводитись, як поводиться Даніель, — думала вона. — Чому тільки Даніель вміє розв'язати мені язика? Якби він трохи мені допоміг…» Ввесь вчорашній день у неї клубок стояв у горлі, їй хотілося крикнути: «А якщо його залишити?» Ох, якби ж то він завагався бодай на мить, то я йому так і сказала. Та щойно він прийшов, як відразу ж зробив наївне обличчя: «Ми його позбудемося, правда ж?» І вона не змогла сказати йому це. «Він був стурбований, ідучи од мене: йому не хотілося, щоб ця жінка покалічила мене. Це справді так: він шукатиме адреси, буде зайнятий цим, тепер, коли в нього немає лекцій, це все ж таки краще, ніж морочити собі голову з цією малою. Звичайно, він почуває досаду, як людина, що розбила китайську вазу. Та, по суті, його совість геть спокійна… Мабуть, він пообіцяв собі, що обдарує мене коханням по самісінькі вуха». Вона криво посміхнулася: «Авжеж. Тільки йому доведеться поспішити: незабаром я вийду з того віку, коли кохають».

Вона зціпила руки на простирадлі, жахнулася: «Якщо я почну його ненавидіти, то що ж мені залишиться?» Та й хіба ж знала вона, чи хочеться їй цю дитину? Здаля, у дзеркалі, вона бачила темну, трохи зів'ялу масу: то було її тіло, тіло безплідної султанші. «Тільки чи вижило б це дитя? Я ж геть негодяща». Вона таки піде до тієї старої. Потайці піде, вночі. Й та погладить її коси, як зробила вона це Андре, і з мерзенним змовницьким виглядом назве її «киця моя»: «Якщо ти незаміжня, то нагуляти отаке черево — така ж мерзота, як і тріпер ухопити, у мене венерична хвороба — ось що потрібно собі казати».

Та вона не втрималася й ніжно провела долонею по животі. Вона подумала: «Це там». Там. Щось живе і нещасне, як і вона. Таке ж абсурдне й нікчемне життя, як і її… І зненацька вона з пристрастю подумала: «Він був би мій. Навіть недоумок, навіть каліка, — та мій». Але це потаємне бажання, ця ще не зовсім усвідомлена обітниця була така неймовірна, така непристойна, приховувати її потрібно було від стількох людей, що вона раптом відчула себе винною і сама з себе жахнулася.

VI

Перше, що впадало в око: над вхідними дверима висів герб Французької республіки і триколірні прапори — це відразу ж задавало тон. Потім — величезні порожні зали, залиті академічним світлом, що струменіло крізь матові вітражі: воно сліпило, мов полиск щирого золота, й відразу ж тануло, блякло. Світлі стіни, шпалери з брунатного оксамиту: Матьє подумав: «Французький дух». Повнісінько французького духу, він був скрізь, у косах Івіш, на руках Матьє: блякле сонце і врочиста тиша, що панували у цих салонах; Матьє відчував, як його гнітить тягар громадянських обов'язків: говорити тут належало тихо, до предметів на виставці не торкатися, а критичні міркування висловлювати зважено і твердо, та ще й не забувати про найбільшу з-поміж усіх французьких чеснот — Доречність. Крім цього, звичайно ж, на стінах були барвисті плями, себто картини, та Матьє перехотілося дивитися на них. І все ж таки він потяг Івіш за собою і показав їй бретонський пейзаж із розп'яттям, Христоса на хресті, букет, двох таїтянок, що навколішки стоять на піску, і вершників із племені маорі. Івіш мовчала, й Матьє запитував себе, про що вона думає. Часом він намагався дивитися на картини, та це нічого не давало: «Картини не захоплюють, — роздратовано подумав він, — вони пропонують себе; тільки від мене залежить, існують вони чи ні, я вільний перед ними». Занадто вільний: це створювало для нього додаткову відповідальність, і він почувався винним.

— А ось Ґоґен, — мовив він.

Це було маленьке квадратне полотно з табличкою «Автопортрет художника». Ґоґен, блідий і з пригладженою чуприною, величезне підборіддя, на виду тонка інтеліґентність і журна дитяча зарозумілість. Івіш нічого не сказала у відповідь, і Матьє крадькома глянув на неї; він бачив тільки її коси, без позолоти, бо на них падало каламутне денне світло. Минулого тижня, дивлячись на цей портрет уперше, він знаходив його прегарним. Тепер йому було байдуже. Втім, він і не бачив картини: Матьє був пересичений реальністю, істиною, пронизаний духом Третьої Республіки; він бачив усе, що було реальне, він бачив тільки те, що було залите цим класичним світлом, — стіни, картини в рамах, шкарубкі фарби на полотнах. Та не самі полотна: картини згасли, і здавалося неймовірним, як у цій повені доречности знайшлися люди, що малювали, зображали на полотнах неіснуючі предмети.

Увійшов якийсь пан із дамою. Пан був довготелесий, червонощокий, очі, мов ґудзики на черевиках, м'яка біла чуприна; дама скидалася радше на ґазель, на взір їй було років із сорок. Допіру ввійшовши, вони вже почувались як удома: либонь, це була звичка чи, може, якийсь незаперечний зв'язок поміж молодявим виглядом цих людей і якістю освітлення; мабуть, освітлення національних виставок так добре законсервувало цю пару. Матьє показав Івіш велику темну пляму цвілі на задній стіні.

— Це теж він.

Ґоґен, голий по пояс, під грозовим небом, пильно дивився на них суворим і оманливим поглядом шаленця. Самота і гордощі спустошили його обличчя; тіло його зробилося соковитим і м'яким тропічним плодом з порожнинами, заповненими водою. Він утратив Гідність — оту Людську Гідність, яку ще зберігав Матьє, не знаючи, що з нею робити, — зате зумів зберегти гордість. За ним були чорні сутності, цілий шабаш чорних форм. Уперше побачивши це непристойне і зловісне тіло, Матьє був схвильований; але тоді він був сам. Тепер же з ним було це маленьке озлоблене тіло, й Матьє засоромився самого себе. Він був зайвий: величезна купа гайна під стіною.

Пан зі своєю дамою підійшли і, ні на кого не звертаючи уваги, стали перед самісіньким полотном. Івіш мусіла відступитися набік, бо вони заважали

Відгуки про книгу Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: