Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

— Якщо мене допустять до іспитів, — сказала Івіш, — то я хильну трохи перед тим, як іти на усний екзамен.

Матьє не відповів.

— Одну крапелиночку, — провадила Івіш.

— Ви вже казали це перед тим, як іти на співбесіду в лютні, а потім гарно вийшло, ви хильнули чотири шкляночки рому і були п'яні, мов чіп.

— Та хоч як, а мене не допустять, — з удаваною розпукою мовила вона.

— Ну, добре, а якщо раптом допустять?

— Гаразд, не буду пити.

Матьє не наполягав: він був упевнений, що на усний іспит вона прийде таки добре напідпитку. «Я такого б не зробив, я був надто обережний». Він розлютився на Івіш і сам собі був огидний. Офіціянт приніс келишок і до половини наповнив його зеленою м'ятною настоянкою.

— Зараз я принесу відерце з кригою.

— Дякуємо, — відказала Івіш.

Вона дивилася на келишок, а Матьє на неї. Потужне і невиразне бажання охопило його: бодай на мить стати цією розгубленою свідомістю, наповненою своїм власним запахом, зсередини відчути довгі тонкі руки, відчути, як злипаються на згині руки складки шкіри, мов губи, відчути все це тіло і всі оті його потаємні цьомчики, якими воно безперестану себе вкриває. Стати Івіш, залишаючись самим собою. Івіш взяла відерце в офіціянта і поклала до свого келишка кубик льоду.

— Це не для того, щоб пити, — мовила вона, — так буде гарніше.

Вона трохи примружилася і по-дитячому посміхнулася.

— Це гарно.

Матьє роздратовано дивився на келишок, він силкувався розгледіти щільний і неповороткий плин рідини, каламутну білину криги. Даремно. Для Івіш це маленька в'язка зелена втіха, що виповнювала її до кінчиків пальців; для нього ж ніщо. Менше, як ніщо: келишок із м'ятною настоянкою. Він міг уявити собі, що почувала Івіш, та ніколи не відчував цього сам; для неї речі були прихованими, задавленими сутностями і співучасниками, їхні постійні струми пронизували всеньке її єство, а Матьє бачив їх тільки здаля. Він поглянув на неї й зітхнув: як завжди, запізнився; Івіш уже не дивилася на келишок; вона посмутніла на обличчі й нервово перебирала пасма своїх кіс.

— Мені хочеться цигарку.

Матьє дістав з кишені пачку «Ґолд флейк» і простягнув їй.

— Зараз дам припалити.

— Дякую, я вважаю за краще припалювати сама.

Вона запалила і зробила кілька затяжок. Тоді наблизила руку до рота і з маніякальним виглядом бавилася, пускаючи дим уздовж долоні. Вона пояснила сама собі:

— Мені хочеться, щоб дим немов би випускала моя рука. Це було б так цікаво, рука, що випускає дим.

— Так не вийде, він дуже хутко вивітрюється.

— Я знаю, це й дратує мене, та не можу зупинитися. Я відчуваю свій подих, який лоскоче мою руку, проходить він якраз посередині, це таке, наче рука поділяється надвоє якоюсь перегородкою.

Вона засміялася і враз замовкла, все дмухаючи на свою руку, невдоволено й затято. Потім покинула цигарку і струснула головою; пахощі її кіс вдарили в ніздрі Матьє. То був запах печива й ванільного цукру, тому що вона мила голову яєчним жовтком; та в цих пахощах кондитерської відчувався присмак тіла.

Матьє подумав про Сару.

— Про що ви думаєте, Івіш? — поспитався він.

На мить вона, розгубившись, завмерла з роззявленим ротом, потім знову напустила на себе замисленого вигляду й обличчя її замкнулося. Матьє відчув, що він стомився дивитися на неї, в нього защеміло в кутиках очей.

— Про що ви думаєте? — повторив він.

— Я… — Івіш стрепенулася. — Ви ввесь час запитуєте про це. Та ні про що конкретне. Про це не скажеш словами, воно не надається до висловлення.

— А все ж таки?

— Ну добре, от я, наприклад, дивилася на цього чоловічка, який щойно прийшов. Що вам хочеться від мене почути? Щоб я вам сказала: він гладкий, утирає лоба хусточкою, на ньому краватка… дивно, що ви змушуєте мене говорити про таке, — сказала вона, зненацька засоромившись і розлютившись, — це ж геть неважливо.

— Та ні, для мене важливо. Мені так хотілося б, аби ви думали вголос.

Івіш мимоволі посміхнулася.

— Це погано, — сказала вона, — мову нам дано не для цього.

— Дивно, але до мови у вас така шаноба, як у тубільця; здається, ви вважаєте, ніби вона створена для того, аби сповіщати про смерті, шлюби, чи служити меси. Втім. ви дивилися не на людей, Івіш, я спостерігав за вами, ви дивилися на свою руку, а потім на ногу. Крім того, я ж знаю, про що ви думали.

— Навіщо ж ви тоді запитуєте? Не треба великої хитрости, щоб здогадатись: я думала про іспит.

— Ви боїтеся провалитися, еге ж?

— Звичайно ж, боюся провалитися. Чи, радше, ні, не боюся. Я й так знаю, що провалилася.

Матьє знову відчув на вустах присмак катастрофи: якщо вона провалиться, то він її вже ніколи не побачить. А вона ж таки провалиться: це ясно, як божий день.

— Не хочу повертатися в Лаон, — з відчаєм промовила Івіш. — Якщо я провалю іспит і повернуся, то мені звідти вже не вирватися, вони сказали, що це був мій остатній шанс.

Вона знову почала перебирати пасма своїх кіс.

— Якби оце мені сміливости… — вагаючись, мовила вона.

— То що б ви зробили? — з тривогою поспитав Матьє.

— Та все одно що. Все, що завгодно, аби лиш не вертатися туди, я не хочу збавляти там своє життя, не хочу!

— Таж ви мені казали, що ваш батько за рік чи за два, може, продасть свій тартак і вони переберуться до Парижа.

— Терпіти! Всі ви такі, — вигукнула Івіш, пронизуючи його поглядом, що просто блискавки метав од гніву. — Хотіла б я подивитися на вас там! Два роки в цій дірі, терпіти два роки! Ви не можете второпати, що це два роки, які будуть украдені з життя? В мене тільки одне життя, — шалено вигукнула вона. — Ви кажете так, ніби жити будете вічно. Як вас послухати, то втрачений рік відшкодується! — На її очах заблищали сльози. — Неправда, не відшкодується, моя молодість там буде збігати, наче вода в пісок. Я хочу жити зараз, я ще не почала, немає коли чекати, я вже стара, мені двадцять один рік!

— Івіш, прошу вас, — мовив Матьє, — ви лякаєте мене. Принаймні спробуйте чітко пояснити мені, як ви склали практичні роботи. У вас то вдоволений вигляд, то ви у відчаї.

— Я скрізь провалилася, — похмуро відказала вона.

— Я думав, що ви успішно склали фізику.

— Дзуськи! — іронічно