Торговиця - Роман Іванович Іваничук
Леопольд Тарновецький випитував дівчину, яким предметом у школі вона найбільше цікавилася, — звісно, що літературою, бо мріє стати учителькою–мовником; Нуся поділилася своїм захопленням поезією молодої письменниці Олени Теліги, яка жила в Кракові й публікувала свої вірші у «Віснику» Донцова, — взяла в неї, немов заповіт для себе, грановані рядки, такі співзвучні з поезією Лесі Українки: «Хай несуть мене бурхливі води від пориву до самого чину!»; Нуся декламувала вірші Теліги з натхненням і пафосом, і промовив до неї перегодом професор:
«Хай буде вам відомо, ласкава панночко, що мистецтво не повинно перетворюватися в пропаганду, поезія — то естетика, а не політика... «Ich singe, wie ein Vogel singt»[15] — висловив колись своє мистецьке кредо Гете».
«Таке кредо нині не на часі, — сміливо заперечила Нуся. — Ким би ми стали, якби не будили нас своїм «кайдани порвіте» Шевченко, «вставай, хто живий» — Леся чи якби Франко не висловив свого величного пророцтва — «покотиш Чорним морем гомін волі»?
Професор залюбувався розпашілим від хвилювання личком дівчини й відказав:
«Маєте рацію, панно Нусю... Мені ж хотілося лише визначити для вас, якою мала б стати література у вільному суспільстві. Однак до цього ще далеко... Нині мистецтву загрожує не так пропагандизм, як тоталітаризм — мертвотна петля, що здавлює дух...»
Мовчазний Юрко враз заговорив запально, стаючи на бік Нусі:
«Олена Теліга має цілковиту рацію: ми мусимо перетворити філософію серця у філософію чину. Поезія повинна нам допомагати вижити. А виживають тільки ті, в кого мистецтво викликає почуття помсти... Ми ж уже встигли почути, які ритми вибивають нині німецькі бюргери й московські пролетарі: ать–два, смірно, habt acht[16], проте й далі заспокоюємо себе мревом заспаних хвиль, садком вишневим та шепотом п’яного очерету.
Нуся вдячно глянула на Юрка, а професор аж розсердився:
«Але ж без краси не виживемо! Тоталітаризм намагається відсікти від народу душу: коли розітнеш бджолу, то вона якийсь час ще спиватиме нектар, але вже не злетить. Злетіти може тільки одухотворена красою нація, а бездушний тлум, навіть ситий, плазуватиме по землі...»
За два тижні виснажливої ходи мандрівники допали до Львова. Місто завмерло в тривозі, чекаючи результату бліцкригу в Польщі. Від передмістян дізналися, що німці вже у Яворові, а совєтське військо перейшло Збруч. Та чи зупиняться дві сторони на домовленій межі, чи не зіткнуться у двобою?.. На золочівському тракті капезеушники вибудували тріумфальні арки, замаїли їх червоними прапорами й чекали визволителів, а маєтні поляки покидали домівки і в паніці добиралися до Сяну.
Й заговорив отець Чемеринський, звівши до неба руки:
«Вийшов ангел з храму й крикнув до людей: візьміть серпи в руки й пожніть, бо час жнив настав!» — Й, показуючи на червоне маєво, що лопотіло на тріумфальних арках, печалувався: — А де ж ті женці — по тюрмах, в екзилі, в безоднях страху! Та невже нас чекає доля маврів, винищених іспанцями в Гренаді, після яких зосталися лише марні сліди в архітектурі й поезії?»
Професор Тарновецький не мав що йому відповісти й заговорив сам до себе:
«Чому, ну чому історія нічого не вчить? Знову загавкали войовники — кожен про свою всесвітню державу... Й забули про похід Александра Македонського і про всеєвропейську імперію Наполеона. Чому загарбники не можуть нині втямити, що залишаються жити лише мононаціональні, унітарні держави, а імперії неминуче розпадаються? Для чого марно проливають кров? Чи це Господнє випробування? Але скільки вже можна? Коли, нарешті, ти, святий Боже, втомишся й нам даси жити? — Й додав по хвилі, зблиснувши очима: — Та ми з вами ще діждемося кінця великої Німеччини й комуністичної імперії — так само, як уздріли загибель бездарної й жорстокої польської держави...»
У Куровичах в’язні Берези розпрощалися. Юрко Сербин подався до Львова, де мешкав його стрий професор Політехніки Павло Сербин, а отець Чемеринський, професор Тарновецький і Нуся звернули на Рогатинський тракт, щоб через Галич і Отинію добратися нарешті до Міста, яке недавно здавалось назавше для них втрачене.
Розділ десятий
Вдосвіта у вікно від городу до будинку Антошка Дзівака хтось дрібно затарабанив пальцями, й пані Емілія, немов ошпарена, схопилася з ліжка: може, Нусю випустили, може, то вона? Притулилася чолом до шибки, вглядаючись у сутінок, у якому тінилася висока постать. Тихо скрикнула, і в її голосі відчулася радість, змішана з розчаруванням: не була то Нуся, під вікном стояв Казьо й давав рукою знак матері, щоб впустила до хати. Жінка кинулася до дверей, відчинила, й Антошко схопився з постелі. Після арешту Нусі він утратив сон і довгими ночами прислухався до звуків, що долинали з кварталу: водно вчувався йому тупіт кованих підборів, то гудок автомобіля, то гарчання поліцаїв — ті тривожні звуки залишилися назавше в його слухових закамарках після арешту доньки...
Роздягнутий, лише в кальсонах, він стояв тепер за спиною дружини, тремтів від страху й прохолоди і не впізнавав сина — певне, через те що на його голові кокоїжилася рогатівка з орлом над дашком, був Казьо зодягнутий у гранатовий кітель, — й аж тоді, коли Емілія захлипала: «Казю, Казю, як добре, що ти приїхав!», Антошко втямив нарешті, що перед ним стоїть не поліцай, а рідний син.
Однак не припав до нього, не пригорнув до грудей, нібито Казьо нікуди з дому й не дівався; стояв перед сином у винуватій позі, немов щось негідного вчинив, й проказав хрипло два слова — лише вони залишилися на нині в його пам’яті:
«Нусю забрали...»
Казьо скинув рогатівку, повісив на кілок, вбитий в одвірок, розщепив комір на кітелі й, важко опустившись у фотель, промовив байдужим, з відтінком нехоті голосом:
«То її клопіт... У воєнний час кожен іде туди, куди його кличе патріотичний обов’язок. Нусині обов’язки мене не обходять...»
«Але ж її в тюрмі замучать, вона така делікатна», — прошепотіла Емілія, й у передсвітанковому сутінку її голос прошелестів, ніби десь за вікном, у потойбіччі.
Казьо рвучко підвівся з фотеля, ніби цим рухом затуляв рота матері, й заговорив по–польськи, хоч дотепер завше звертався до мами її мовою:
«Най мамця мені приготує дві пари білизни і якусь там перекуску, я ще нині всяду до варшавського поїзда... Мамця чує, що я кажу?»
«Але ж чому ти мусиш їхати до Варшави? — здобувся на мову Антошко. — Прецінь вчишся на Львівській політехніці...»
«Нині розпочинається наука
