Торговиця - Роман Іванович Іваничук
Панна Ганя сахнулася назад, затулила долонею рота й тряслася від стримуваного сміху:
«Чемний, ой який чемний! — булькала крізь пальці її глузлива мова. — Таж він, пані Аделю, вже не може! Хі–хі...»
«А ви на тому теж трохи розумієтеся?» — видивилася на сусідку Аделя.
«Таж я не є аж така зацофана, — мовила Ганя з образою в голосі. — Хочу вам признатися, але тільки вам: як би то сказати — я майже панна...»
Від сміху Аделі задзвеніли шибки в будинку пана Геродота; пан радник відійшов від вікна, а на його місці з’явилося відьомське видмо з перекинутою на груди каштановою косою. Аделя відвернулася, щоб не зустрітися поглядом з жидівською приблудою, про вроду якої гомоніли у всьому кварталі, й запитала, нахилившись до вуха сусідки:
«А як то — майже?»
«А так... сама не знаю — сталося те чи не сталося: брався до мене один ґвалтівник, ви його знаєте — то ж Гаврилко, пияк нещасний. Але був він тоді доста файний і такий завзятий до жінок, що ніяк не могла від нього відкараскатися, хоч ніколи до мужчин замилування не мала–м...»
«О, таких я знала — і не одного! — вигукнула замріяно Аделя. — Але таке ніщо, як Гаврилко — не йму віри. Та, видно, мав доброго диявола в собі, як навіть вас брався спокушати... А мій Юлько був колись, як огир, вибачайте — як лев... Але що ви таке сказали: він уже не здатний? То пощо такий мені здався?»
«Вам донині лише пусте в голові. Та аби поговорити і на люди з кимось вийти...»
Аделя промовчала й згодом промовила з резигнацією в голосі:
«Якщо по правді, то й мені те все давно вже вишуміло з голови і з тіла — теж, панно, пардон, майже панно Ганю... Маєте рацію: аби поговорити і на люди вийти... Або що? — гнівно вигукнула. — Якби він учора впорскнув у мене рештки свого старечого насіння, то я від того стала б нині щасливішою? Дурниці... Вернувся до мене мій Юлько — то й слава Богу — обоє будемо мати що згадувати... Ой будемо!.. А повінчаємося у самого прелата Русина... Але досить уже про пусте базікати, краще скажіть, що чути нового з політики».
«Та що, — мовила поважно всезнаюча панна Ганя, яка мала ту перевагу над сусідкою, що придбала собі детекторний радіоприймач. — Цього можна було давно сподіватися, а то — nie damy niemcom апі guzika... Гітлєр напав на Польщу!»
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ дев'ятий
Арештантський автобус вихопився з Міста і мчав крізь ніч. Через заґратовані віконця досередини втискалася густа, як смола, темрява. Духота ставала нестерпною, млосний сопух спітнілих тіл викликав нудоту, в’язні телесувалися, намагаючись протиснутися крізь липку тісняву ближче до віконець, з яких струменіли прохолодні цівки свіжого повітря.
Нуся задихалася й міцно стискала спітніле зап’ястя Юркової руки, немов чекала від нього підтримки, але й він в’янув, осідав на долівку, й тягнув за собою дівчину; хтось спирався їм на спини й голови — ні ворухнутися, ні перемовитися не було змоги; вряди–годи крізь ґрати блимно проривалися скупі світелка з вікон далеких хат, а коли вони зникали, темрява ще навальніше здавлювала в’язнів. Денеколи за віконцями потягалася суцільна світляна смуга, однак авто не сповільнювало руху, й за мить те світло згасало.
«Здається, ми проїхали Ковель, — сказав Юрко. — До Берези вже недалеко... Ти боїшся, Нусю?»
«Почала боятися», — прошепотіла дівчина.
«Не допускай до себе страху, — в голосі Юрка почулася сувора твердість. — Страх — то смерть, а ми мусимо жити».
Нуся промовчала. Надворі почало розвиднятися, за віконними ґратами простугоніли масиви поліської пущі, яка місцями переривалася болотяними галявинами, й нарешті автобус зупинився в густих хащах, ніби зачаївся.
Тоді знадвору долинула вимоглива команда:
«Wylazic! Рredzej!»[8]
Поліцаї оскаженіли — перемінилися враз із спокійних службістів, якими були вчора у поліцейському відділі, коли в’язнів виводили гусаком з приймальної кімнати до автобуса, у професійних катів. Видно, серед поліської пущі їм дозволялося безкарно знущатися над людьми, яких доставили до концтабору без слідства й суду. Панувала тут над в’язнями не державна, а їхня особиста влада — безконтрольна й свавільна; поліцаї виштовхували людей з автобуса, звалювали їх на землю, били прикладами карабінів у спини, горланили, наказуючи підніматися й лаштуватися в колону; в’язнів вивели з хащів на простору галявину, заставлену довгими бараками, заступленими від світу високою огорожею з протягнутими між залізними штирями трьома нитками колючого дроту. Їх зупинили перед створеною залізною брамою, примушуючи для першого постраху спостерігати за представленням вранішньої в’язничної руханки, ніби заздалегідь підготованої для новачків.
Після темряви в автобусі Нуся мружилася, поволі звикаючи до світла палючого сонця, що викотилося з глибин пущі й зачепилося за верховіття сосон, спинившись для того, щоб і собі побачити тюремну фіззарядку.
Поліцаї поставали лицем до лиця довгими двома рядами, що протягнулися від брами до середини подвір’я, з палицями в руках. Поміж ними пройшов, вимахуючи нагайкою, старший за рангом поліцай — можливо, комендант табору, він стрельнув пугою перед приведеними до брами новачками й зареготав:
«О, przyszly damy, tutaj my wam damy, gulasz z was zrobimy!»[9]
Тоді до проходу між рядами поліцаїв підкотився двоколісний візок з упряженими чоловіками, комендант оперезав їх нагайкою і з криком «Biegiem»[10] погнав крізь лаву. В’язні бігли, тягнучи за собою візок, а поліцаї з обох боків били їх палицями й надривно верещали.
Нуся приглядалася до запряжених чоловіків і враз зойкнула, не повіривши своїм очам: в одному невільникові упізнала професора Тарновецького! Мліючи з жалю і страху, вона тулилася до Юркової спини, який стояв попереду; Юрко теж упізнав професора і вперто у нього вдивлявся. Людська упряжка наближалася, запряжені в’язні заслонялися від ударів руками; кров з розсіченої брови заливала професорові око, він витер кров долонею й тієї миті побачив у брамі свого улюбленого учня Юрка Сербина. Тоді скинув з грудей шлею й подався до нього, його били палицями по голові, й професор перед тим, як упасти, крикнув, заглушуючи поліцейський ґвалт:
«Тримайся, Сербине!»
Два поліцаї
