Торговиця - Роман Іванович Іваничук
«Ніде, мій любий, — Сальомея затулила поцілунком уста коханого. — Бог у нас один, й він сам, без рабина й священика, поблагословить нашу любов...»
«Де ж те золото, люба, яким ми маємо всипати шлях до нашого щастя?»
«А хіба кохання — то не скарб?»
«Й кожне наше зітхання відлуниться горем колись», — ще тремтіла тривога в голосі Корнеля.
«Будь певний, мій любий, — наше кохання переможе людський глум. Чей же я перемогла домашню неволю й вирвалася до тебе із золотої клітки».
«А як ми вийдемо завтра на світ білий?»
«З піднесеними до неба чолами...»
...Каштановий провулок втримував таємницю лише тиждень — мовчати далі було йому не до снаги.
Вівтіркового ранку, поки ще не починали тягнутися на ринок люди з товаром і грішми, й сонце щойно виринуло із–за Воскресінецької гори, — на середину дороги вийшли разом з протилежних боків провулка панна Ганя і пані Аделя. Спочатку вони по черзі нахилялися одна до одної, шепочучи про щось смертельно таємне, але ж сказано в Біблії: таємне завше стане явним. Обидві подруги не довго втрималися у стані секретності й заговорили голосно, аж луна вдарилася об шибки вікон.
«А то як? — запіворила панна Ганя, сплеснувши в долоні. — Жидівка?!. А втім, йому це не вперше: привів собі, вибачайте, лярву на ніч...»
«Якби на одну ніч! А то живе вона в нього вже цілий тиждень, й вовтузяться обоє, аж на вулицю чутно... — хихикнула Аделя. — Але ж ніхто нічого не знає, може, це в них на серіо», — додала поважно.
«То що — жінку собі взяв з–над Чорного потока?» — щораз то дужче згіршувалась панна Ганя.
«Такою жінкою, як вона панові радникові, я за свій вік не одному і не раз була... А може, це інший випадок?.. Та навіть якби вони захотіли взяти шлюб у синагозі, то рабин його, необрізаного, нізащо не повінчав би. Швидше всього, на віру спряглися...»
«Е–е, такого не повинно статися, це ж бо на все Місто впала б ганьба. Мусять взяти шлюб хоча б у синагозі... Але що мали б у такому разі йому обрізати? — спалахнув сміх в очах панни Гані. — На якого біса молодій жінці каліка?»
«Ви на тому, панно Ганю, ніц а ніц не розумієтеся, бо, як самі призналися, ходите й донині невінньонтком... Обрізали б його не зовсім, бо й справді, навіщо здався їй оштипок? Краще їм таки в церкві повінчатися. Однак в такому разі вона мусила б вихреститися».
«До такої церкви, в якій молиться вихрестка, я б ніколи не пішла».
«А ви й так не ходите...»
«Нібито ви щонеділі перед престолом б’єте поклони...»
«Я маю Бога в серці, моя дорогенька».
«І я так само», — огризнулася Ганя.
«Але що йому заспівають на службі?» — задумалася пані Аделя.
«А що — з роботи виженуть!»
«Чи його виженуть — ще не знати. Але її родина вже вигнала з дому відступницю від віри. І то не з жидівської халабуди над Чорним потоком, а з вілли «Ядвіга» — з найбагатшої у Місті сім’ї ювеліра Баруха Фойєрштайна!»
«О матко Боска! — перехрестилася Ганя. — Що ж він діятиме без такої поплатної служби?»
«За нього не бійтеся, він уже встиг скласти собі файний капітал. Таж пан радник такий скупердяга, що з самого Пацикова тягнув би цапа за пуцюрину аж на Торговицю...»
«Встиду не маєте... Та й неправда це, сама бачила, як він біля церкви роздавав жебракам ялмужну».
«О, та цей бабодур у такий спосіб від гріхів відкуповується! А втім, коли ходить о стислість, то я від такого мужчини теж би не відмовилася...»
«Вам ще мало?»
«А того ніколи не буває забагато, моя кохана... Але ж ви на тому дуже погано визнаєтеся... Ой Ганю, Ганю, як уже раз таке станеться, то все життя мете співати коломийку: «Там у церкві на престолі догоряє свічка, якби була не давала, була би–м правічка!» Така, як ви».
«А ви мене бадали?» — образилася панна Ганя й замовкла.
«Та йой! — скрикнула раптом пані Аделя. — Ми про пусте базікаємо, а я ще не спитала у вас, що чулисьте з політики».
«Шум був у слухавці, не все могла впіймати. Та нібито сказав маршалок Ридз–Смігли: «Nie damy niemcom апі guzika»[6].
«А про штани він нічого не сказав? Чи вирішив їх теж не віддавати?»
«Ви так штуцерно балакаєте зі мною, пані Аделю... — знову з образою відказала Ганя. — Не на всьому, правда, розуміюся, але ж мусите знати, що я не зовсім глупа — маю штири кляси повшехної школи!»
«А нащо вам більше?»
«Та й вам не набагато додалося від того, що колись складали матуру: вся ваша фільозофія дальше чоловічих штанів не сягає».
«А ви й про них не маєте зеленого поняття!»
І були б сусідки з доброго дива пересварилися, якби пан Корнель не почув, що їхня розмова і його тичиться. Й він сказав до Сальомеї:
«Тій тріскотні не буде кінця — мусимо набратися відваги й вийти до них».
Й Сальомея погодилася.
Вони удвох підійшли до пань, радник чемно кивнув головою, а Сальомея — пишна, в альтембасовій сукні, в модному капелюшку, з косою, перекинутою на груди, — стояла знічена. Та це тривало лише мить. У її несамовитих очах засвітився враз незалежний зверхній полиск, й вона, перемагаючи зніяковіння, спромоглася на поблажливу посмішку й привіталася з панями, немов з давніми знайомими:
«Добридень, ласкаві пані».
Переможені її безсоромною сміливістю панна Ганя і пані Аделя — спіснілі й безборонні — відказали обидві в один голос:
«Дай вам, Боже, щастя...»
Й коли радник із Сальомеєю зникли за поворотом вулиці Скупневича, теж в один голос прошипіли:
«Відьма... Справдешня відьма! А яка безлична...»
...Згадка про пань з Каштанового провулка згасла, й у душі пана Корнеля залишилося відчуття, схоже на жаль за характерним колоритом, якого додавали Торговицькому кварталові ці дві старої дати й не позбавлені гумору пліткарки — то вихоплювалася з базару крихта властивого життя Міста. Та вже не видно їх ранніми ранками посередині вулички, не чутно їх перемовин, й життя кварталу гейби спісніло...
У непроглядну самотину
