Торговиця - Роман Іванович Іваничук
«Дякую за відвертість і довіру до мене», — промовила Ірина Вільде, тепло глянувши на Сальомею.
Сальомея відказала стримано:
«Ви, ласкава пані, майстерно провели дознання. Для такого вміння треба мати неабиякий талант».
«Я письменниця, — посміхнулася Вільде. — А письменник, якщо це йому потрібно для творчості, мусить перевтілюватися то в юриста, то в лікаря — в кого завгодно, навіть у негідника... А ви спостережлива й розумна, пані Сальомеє... Це властиво євреям. І українцям — теж, адже наші історичні долі вельми схожі... Ви сказали, що євреї, для того щоб вижити, мусили пристосовуватися. І ми так будемо діяти. Я готова до такої методики: вижити, зберігаючи при тому свою духовну сутність».
Вільде підвелася й заговорила несподівано фривольним тоном:
«Дякую за консоляцію. Мала намір зробити це я, але ви мене випередили, — й додала, звернувшись до Геродота: — Вас, пане меценасе, вважають у Місті еталоном порядності. Тож тримайтеся так і далі. Й не зважайте на заздрісників, — повела очима на Сальомею. — Заздрісники — нещасні люди й до того нікчемні...»
Вільде кивнула на прощання головою й вийшла з ресторації.
...Нусю зовсім покинули сили, коли вона звернула з Каштанового провулка на вулицю Скупневича й на тлі дерев Студентського парку зачервонів дах рідного дому.
Пані Емілія навіть не скрикнула, побачивши, як Нуся відкриває хвіртку й заходить на подвір’я, — мати день і ніч простоювала біля вікна, виглядаючи доню, й була впевнена, що з хвилини на хвилину Нуся ступить на поріг, ніби вернулася зі школи після занять... Емілія схопила дочку за руки і, схудлу, легку, вимучену, вклала до ліжка; Антошко стояв посеред кімнати із зів’яло опущеними руками й плакав; Емілія з докором, нібито він один винен у всіх бідах, пробурчала: «Та вже перестань флинькати за тією зафайданою Польщею, якби вона не розпалася, то й Нусеньки ти б ніколи більше не побачив...»
Нуся заснула й спала цілу добу, а прокинувшись, спитала в матері про те, що її найбільше цікавило:
«Олесь приїхав?»
«Я ходила до них, — відказала Емілія. — Й дізналася від пані Фросини, що Олесь вирішив дочекатися у Львові якогось порядку, а тоді поступатиме до медінституту».
«Може, так і краще, — зітхнула Нуся. — І най мамця нічого в мене не випитує, колись про все розповім...»
Нуся почала збиратися. Пан Антошко забідкався: та куди ж ти, ще трохи відпочинь; вона поцілувала батька в щоку й зацитькала: я ж просила не випитувати, є такі речі, про які маю право знати тільки я; Антошко розвів руками й сказав, коли Нуся вийшла з дому:
«Най ся діє Божа воля...»
У Кориничі дівчина перебрела Прут, чайка не возила, й подалася у Залуче до плебанії отця Гаяна, сподіваючись побачити референтку із спеціальних доручень ОУН — дочку священика Зеню Левицьку. Застала й уважно слухала її розпоряджень.
«Залишатися в Місті тобі не можна, — говорила Зеня. — Комуністи викажуть усіх оунівців, які вернулися з польських тюрем... Негайно допитайся у Багінсбергу до Думенкопфа, в нього явочна квартира... а–а, ти вже знаєш про нього... Колоністи готуються до репатріації в Німеччину, голова Спілки галицьких німців Макс Рафайзен виробить тобі документ фольксдойчерки... Таких, як ти, там буде чимало... Я ж залишуся у підпіллі, й ти будеш підтримувати зі мною зв’язок із закордону. Прощавай... Вірю, що недовгою буде наша розлука...»
Професор Тарновецький готував групу фольксдойчів, виробляв у Рафайзена фальшиві документи й розміщав прибулих по квартирах. Перша партія німецьких колоністів мала виїхати до Німеччини в січні.
Перед від’їздом Нуся попрощалася з батьками, й промовив до неї Антошко:
«Десь там Казьо перебуває. Як зустрінешся з ним...» «Казьо мене мало обходить», — різко відказала Нуся. Після її відходу в домі запала така тяжка мовчанка, ніби щойно мерця винесли. Антошко сидів у фотелі, закривши долонями обличчя, й шепотів сам до себе:
«Де б не проклався кордон між Польщею і Україною — по Дніпру, Збручі, Сяну чи навіть по лінії Керзона, — завше він проходитиме через мій дім, розпанахуючи його навпіл...»
Розділ одинадцятий
Нагріті літом осінні вітри звіялися з долів до карпатської гряди; вони остуджувалися у тісняві смерекових пущ, полишаючи рештки тепла біля розпазурених кореневищ, у виворотнях і бездонних пропастях, на дні яких сріблилися заспокоєні осінню ліниві струмки, що доганяли одні одних і, зливаючись у широкі бинди галасливих потоків, впадали до Черемошу.
Від останнього осіннього тепла набухала чатинна повсть, у ній потавали ноги, ставало важко йти, й жаб’євський війт Петро Шекерик, продершись крізь хвойну гущавину, опинився нарешті на белебні Льодової Баби, яка розігнала увсебіч на видолини, що з обох боків обступили її підніжжя, Чорний і Білий Черемоші.
Й здалося цієї миті Шекерикові, що зайшов він у потойбічний світ, де зберігся ще ніким не порушений дух старовіку, й не чутно було тут ні владних перемін, ані подиху зачаєних небезпек, що їх принесла у надпрутські доли війна...
З гірського тунелю вихоплювався в подовгувату долину Чорний Черемош, а з піднебесної Дземброні вибігала збитошна річка, що обмивала Скарби, присілок Бистреця, вливалася вона до Черемошу з переможним шумом, начебто не вона в Черемош, а він у неї впадав... А з похилої скарбської царини дивився на вічне змагання гірських сил критий гонтом двовежний теремок, й здався він у цю хвилину жаб’євському війтові неприступною фортецею, над котрою у потойбічному карпатському світі не владна зла сила, яка вигнала його з дому шукати захисту в захованій у горах віллі співця Гуцульщини — характерника Станіслава Вінценза.
Й немов нічого тривожного не лучилося на світі: незворушний спокій витав над Бистрецем, й здавалося Шекерикові, що часу тут не існує, що неторканим зберігається дух правіку, що минулого теж немає, тільки теперішність — і в такому застиглому часі зринула перед ним жива картина, немов над сценою піднялася завіса...
Люта зима в Карпатах, аж липне в носі, біла габа вкрила гори, білими кутасами закосичилися смереки, й не видно на поверхні борів ні верховіть,
