Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Та повернулася Маланка сама, із дипломом, на руках – згорточок із немовлятком. Тільки увійшла до хати, а тут і батько з матір’ю, ведуть дітей – аж троє!
– Господи! І коли ж я усе встигатиму? – журиться Маланка. – А де ж Павло? Чому не виїхав за мною?
– Павло… Він скоро повернеться, то й спитаєш.
Маланка із дороги втомлена, ще хвора від пологів, та де дінешся? Четверо дітей, у хліві кричать свині, та й чоловіка треба стрічати.
Павло повернувся пізно ввечері, темний і чорний.
– Вже приїхала? – кричить із порога. – Давай щось на стіл, я дуже хочу їсти.
А Маланка така замучена, вже й сама б щось з’їла, прилягла б, та не має часу й на те, щоб сісти. Чоловік суне до столу, за ним слідом шлейф із запахів мазуту й диму. Не обійняв, не поцілував він Маланки, не подивився навіть у той бік, де спала малесенька дитина.
– Добре, що ти вже вдома, – тільки й сказав приємного, а тоді: – Налий-но мені чарку горілки, щось я виморився дуже.
Маланка мовчки налляла…
– От тепер ти від мене нікуди й не дінешся, – сказав Павло, як одягала вона до сну сорочку, вишиту і вимережану колись, ще в дівоцтві. – Диплом у тебе в руках, діти в ліжках, то… знаєш що, Маланко, я ляжу окремо від тебе, не можу більше із тобою спати, розлюбив як жінку, постели-но мені на дивані.
А Маланка й не пручалась, їй і самій було не до любові. Мовчки постелила, сама лягла на ліжку, та й заснула, як убита.
Пройшло п’ять років, Маланка вже знана в селі вчителька, а ще – шиє й вишиває. Знову біжать до неї люди: як не квіток просять, то щось пошити, а ще – жаліють молодицю.
– Ото бідолашна, той тракторист її п’є, гуляє, волочиться за кожною спідницею…
– Ну то й що поробиш? Купа дітей, куди з ними піде?
– Наробив, щоб до себе прив’язати, бо хіба Маланка Павлові пара?
А Павло й не криється, на увесь голос хвалиться перед чоловіками:
– Мені моя жінка потрібна для господи, аби у дворі був порядок та свині нагодовані, та їсти зварено, вона ж іще мені й гроші заробляє! А для любощів я знайду коханку.
– А як кине тебе?
– Мене?! Та я їй тоді! Я відразу ж сказав, що коли що почую дурне, голову відірву!
Маланці люди переказують, вона всміхнеться сумно, нічого не відповість, нагне низенько голову та й іде геть. То й не займали.
Маланка вже геть змирилась із таким життям, терпіла чоловіка, а він потроху-потроху, та й почав піднімати на неї руку. Почула про те мати Маланчина, сказала синові.
Аж тут, мов грім із неба! – втекла Маланка! Розлучилась із чоловіком, взяла дітей і повіялася кудись із села. Куди – ніхто й не знає…
– І ти ж подивись – не злякалася, що четверо дітей бере на себе!
– А то вони не на ній були!
– Павло який-не-який, таки батько.
– Ото тільки й назва була, що батько.
– Як такий батько… – казали люди.
І як то сталося?
Було їй уже за тридцять, приїхав якось брат до села та й привіз із собою друга, привів до Маланки в гості. Сидять вони, розмовляють. Гість розказує, що він вдівець, був на війні, а тепер має своє житло в столиці, купив ось машину, що він художник, готує виставку, продає картини, а ще – скоро їде за кордон, і дивиться на Маланку, на стіни в рушниках, на вишиті картини, голубів.
– Це ви все вишивали? – питає у Маланки.
– Я…
– У твоєї сестри надзвичайний талант! – каже до брата гість, а тоді до Маланки: – А можна я поцілую ваші руки?
Павло, як завжди, на роботі, прийшов за північ. Він і не побачив, що в хаті були гості, Маланка не сказала – хіба цікаво? Лежала й боялася ворухнутись, аби не слухати п’яного варнякання й дурних погроз.
А брат із гостем прийшли й наступного дня…
І сталась переміна!
Маланка, дарма що мати чотирьох дітей, за сільськими мірками не дуже й молода, якось враз стрепенулася, розрівняла плечі та й заходилася вишивати собі червоне плаття.
– І куди тобі такий колір? – то ніколи не звертав уваги на те, що вона там мудрує, а то враз став уважним Павло. – Краще б пошила собі сіреньке або чорне чи зелене. А то одягнешся, як дівка, де вже тобі, он на проділі