Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Я колись тобі куплю те плаття!
Та й забулося.
Підросла.
Оце ж нічого так не любила, як шити! А вишивати прошви, сорочки, а рушники, серветки! Робити квіти з паперу, голубків із соломи, лялечок із клоччя, з гілок кружечків і віночків із сухої трави та колосків плести – мамо рідна!
Як прибирають, було, молодиці, хату до Великодня чи до Різдва, чи на яке інше свято – а хоч і весілля! – то непримінно йдуть і біжать до Маланки.
– Маланочко, голубко, на ось тобі такі й отакі кольори, виріж мені на гільце чотири квітки.
– Голубків до образів, будь ласка, доню, нехай я хоч у останній свій Великдень намилуюсь!
– Сорочечку хрестильну для мого синочка виший, подруженько? А я тобі на увесь вік вдячна буду.
І Маланка сидить, і вишиває, і ріже папір на квіти до гільця, мотає житні колосочки до середини букета, щоб було гарно, і співає молитов або пісень весільних.
– Ось, маєте! – віддає нареченій.
– Яка ж краса! Очей не можна відірвати.
– Щоб щасливі були у парі…
– Ой, дякуємо!
– Зажди! – переб’є Маланка. – Я туди і любистку гілочку поклала, і молодого дубового листя, і пучечок калини, жита для довгих літ!
Ось така була Маланка! Інша б уже, аби жила у місті, мала б такі статки, що й не думала б і не гадала б ні про яку іншу роботу, як тільки сиди й вишивай на здоров’я, або ще б мала гроші добрі, та й купила б собі усе, що хотіла, хоч би і те червоне плаття із золотим намистом. Але Маланка про нього й геть забула!
Рукоділля Маланці в радість. Якась дівка і десять років сидить, плутає голкою, рве нитки, ще й мама їй допомагає, та все не встигне вишити хоч однісінького рушника собі на весілля! А Маланка, хоч і робить усе на городі й у хаті, та уже півсела обшила, аж дивно якось!
– От уже горить у вашої дівчини в руках робота, – переказують Маланчиній мамі люди.
– Та я й сама не знаю, у кого воно таке…
А Маланка не тільки ріже й шиє, вона уже й школу закінчила та й вхопила до рук сапу – і гайда сапати буряки, пішла у ланку.
– Що ні, то ні! – якогось дня приїхав із міста Маланчин старший брат і подивувався, що сестра так швидко виросла; видер із рук сапу.
– Поїдеш учитися! – каже.
– Та нізащо!!! – звереснула Маланка. – Я ні ногою із села!
– Тобі ось-ось – та й двадцять років, що собі думаєш?! – кричить на неї брат. – Усе життя хочеш бродити полями і длубатися у землі, із твоїми золотими руками та світлою головою?
– І не кажи, не поїду!
– Мамо, батьку? – розвів руками брат. – Я п’ять років вчився, вдома не був, сестра виросла, чому ви не заставили її учитися?
– А що я скажу? – знизує плечима мати. – І я не вчилась, он і писати не вмію, та живу, як усі люди.
– Так не буде! – брат рубонув рукою перед себе. – Ось буде оголошення в газеті, поїдемо, Маланко, удвох, я тебе в технікум влаштую.
Та й поїхав…
А саме весна, у берегах заспівали солов’ї, полопались на вербах бруньки, порозцвітав ряст, барвінок. Потепліло раптово і якось так, що не можна було втриматись у хаті. А особливо ввечері. Тільки смеркне, забовкає на ставку бугай, зірки сипонуть на небі, от Маланка й накидає на плечі хустку.
– Ти куди це на ніч? – питає мати.
– Піду трохи до дівчат.
– Ото вже, дня немає? – бурчить батько.
– Коли, тату, вдень гуляти, ви що це? Я он наробилась, що й рук не чую!
– Як наробилась, то лягай спати!
– Ніч довга, висплюсь!
І біжить Маланка геть із дому. Закинула навіть вишивання, уже не в’яже та не плете квіток. Їй аби сонце з неба – а вона у верби.
Аж тут приїздить брат.
– То що, сестричко, їдемо до міста, збирайся!
– Куди?… Не хочу я вчитися…
– А це ж чому?
– Бо я… бо я скоро піду заміж.
Мати з батьком були раді. А що їм? Самі усе життя землероби, трудяги, темні колгоспники, то хіба й дітям іншого треба? Для чого дитину кудись від себе відсилати? Та ще й дочку! Хіба ж не на те її
