Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
– Ні, патрикію, – відповів князь Святослав. – Про своїх друзів і про все, що їм обіцяне, я ніколи не забуваю. Бачиш, домовлялись ми в Києві про те, що я пройду Болгарію, – от і пройшов, обіцяв я, що піду на імператора, – і вже рушаю.
Калокір з-під брів подивився на Святослава.
– А чи не замало в нас сили, княже? – з якимсь острахом запитав він. – Адже позаду жорстокі бої, а імператор зібрав велике військо.
– Ой патрикію, – засміявся Святослав, – та невже ж я, коли б боявся імператора, вирушав із Києва? І невже ти тут, у Болгарії, за цей час нічому не навчився?
– Ти маєш спільників? Адже маєш, княже?
– На брані, – відповів князь, – я покладався і покладаюсь тільки на власні сили.
Калокір облизав пересохлі уста.
– Я і мої друзі віддячимо тобі, княже, за все в Константинополі в сто крат… Коли ти думаєш рушати?
– Це станеться незабаром.
І вони обоє подивились удалину, де у багряному сяйві вився по праву руку шлях до Средця, а по ліву – все в гори, на перевали й ущелини – на Константинополь.
Обличчя у Калокіра було похмуре, довгі сухі його пальці стискувались в кулаки. У цю годину він ждав, що князь Святослав обмовиться, розповість, як і коли думає вирушати в гори, і скаже про свої сили. Тобі б і Калокір вирішив, як йому далі бути, що робити?!
А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти ромеїв. Багато, дуже багато сили й крові витратили руські вої над Дунаєм. Пошматована болярами Болгарія не може дати йому потрібної допомоги, доводиться просити її у печенігів і угрів. Але чи надійна це підмога? Що жде їх по той бік Планини?
Нікчемний Калокір! Чи міг він знати, що робиться у пристрасній, широкій, волелюбній душі князя Святослава?!
Коли в горах ще танули сніги й ущелини заповнили швидкі ріки, над Пропонтидою, в Константинополі й фемах уже цвіла весна.
Саме в цей час до Константинополя прибули з своїми легіонами Вард Склір і патрикій Петро. Вони довго переслідували повстанців у пустелях Каппадокії і нарешті піймали їх.
Вард Склір зробив так, як велів імператор. Він випікає очі брату Никифора Льву Фоці, постригає в ченці й висилає на острів Хіос небожа Никифора – Варда – разом з жоною й дітьми, жорстоко карає всіх їхніх родичів…
З такими вістями два полководці повертались до Константинополя. Імператор Іоанн радісно їх зустрічає, – дуже добре зробили його полководці, упіймавши родичів імператора Никифора й покаравши їх. Тепер їм гнити до кінця свого життя в монастирях, не бачити повік сонця. Такі імператори не страшні Іоанну Цимісхію. Все рідше і рідше згадує він за радощами цього світу й Феофано – їй також до кінця свого віку скніти в келії на Проті, її стережуть не тільки безбороді ченці, а й етеріоти.
Імператор Іоанн дає великі нагороди Варду Скліру й патрикію Петру, велить їм виїжджати в Фракію й сам збирається їхати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Іоанн поведе свої легіони в гори.
Збираючись у похід, імператор довго розмовляв з проедром своїм Василем. Коли в столиці немає василевса, його місце заступає василіса, але проедр мусить бути першим і біля неї. Проедр схиляє голову.
– А кого ти знаєш із історіографів, – запитує ще Іоанн, – кого б я міг узяти з собою і хто зумів би достойно описати, як війська імперії пройдуть по Болгарії і розіб’ють Русь?
– Я знаю Іоанна, – відповів проедр, – сина сановника Феодора, священика…
– Священик Іоанн все своє життя славив Никифора, – розсердився імператор, – і це він зараз пише присвяти на його гробниці… Усі ці історіографи – прихильники або Костянтина, або Никифора…
– Я чув, що серед молодих дияконів Софії відзначається своїми талантами Лев, сам з Азії, простого роду, але красномовством знаменитий…
– Якщо він молодий – дуже добре. А красномовство його запалить військові подвиги ромеїв. Поклич Льва, поговори з ним і дай йому срібну чорнильницю. Нехай вирушає разом із нами. Лев – диякон. Що ж? Нехай і він живе в віках! Імперія повинна знати свою історію!
Ще тоді, коли Іоанн Цимісхій їхав далеко від Адріанополя, в долині над Маріцою з’явились полководці й вігли[185], а разом із ними озброєні довгими мотузками й кілками мінсуратори[186]. Вігли їздили по лісах і ярах, перевіряючи, чи немає тут ворожих лазутчиків, а мінсуратори обрали широку рівнину, до якої з двох боків доходили ліси, й намітили на ній стан.
Насамперед вони обрали місце для намету імператора, середину
