Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

– Ромеї роблять чорну свою справу й тут, – почав Свенелд. – Уже, княже, залишили ми багато городів і стоїмо тільки тут, над Дунаєм.

– Чому ж залишили городи? Де наші вої, де болгари? – крикнув князь Святослав.

– Усі вони тут, стоять на березі, – відповів Свенелд. – Але кесар Борис і його боляри зібрали багато загонів, що розтеклися повсюди, діяли, як змії…

– Як же ви могли допустити, щоб боляри зібрали ці загони, чому не пішли на них одразу великою силою?

Воєвода Свенелд мовчав.

– А ти що скажеш, брате? – звернувся до князя Уліба Святослав.

– Я збирав таку силу. Але ми тоді запізнились, бо почались заколоти в Данаї і потім Плисці…

– Хто запізнюється на брані, згубу чинить собі й своїм людям.

– Опріч того, беріг я воїв, не хотів великої крові.

– Аще кров хто на брані свою шкодує, багато проллє її пізніше й бездоб, – промовив князь. – Недобре зробив ти, брате Улібе, мало ти зробив, воєводо Свенелде. Потягнемо тепер, дружино моя, ніде тут впасти!

Піднявши голову, князь Уліб дивився вдалину, на пониззя Дунаю. Взявшись за криж меча, мовчки стояв і ніби боявся дивитись в очі князеві Святославу Свенелд.

До вечора дружина Святослава переправлялась на правий берег. Туди ж, залишивши в гирлі сторожу, підійшли й лодії. Князь наказав лодійним воям, не гаючи часу, пливти Дунаєм до Переяславця. Туди ж він повів через болота і драгви, стежками, які тепер добре відомі були воям, і всю свою дружину.

І веде князь Святослав всю свою силу на захід. Сам з головною дружиною іде шляхом, що тягнеться від Дунаю до Планини, князь Уліб веде дружину по праву руку від нього, де на поміч князеві вже поспішають угри, з лівої ж руки, де в передгір’ї блукає найбільше болярських загонів, поперед своїх воїв їде на баскому коні суворий, замислений воєвода Свенелд разом із сином Лютом.

А вже в городах і селах болгарських, почувши про те, що князь Святослав з ними, підіймається все живе. Дружини з болгар заливають усі простори між русами, і здається, що встала над Дунаєм, посувається з громом і блискавицею вперед страхітлива грозова хмара, якої ніщо не може зупинити.

Позаду ж всього цього воїнства на болгарському возі з високими колесами, який тягнуть четверо волів, похмурий сидить у чорному платні, низько насунувши на лоба високу баранячу шапку, хижими очима дивиться з-під густих чорних брів на світ василік Калокір. У Переяславці він підходив до князя Святослава, нарікав, що без нього битва затяглася, цікавився, як скоро думає Святослав взяти Преславу?

Дивно відповів на це василіку князь Святослав:

– А Преслава вже давно наша.

– Як?! – крикнув Калокір. – Туди так далеко, перед нами багато боїв…

– Преслава давно вже наша, – промовив князь, – і шкода, що ти не побував там, подруг мій.

Про ці незрозумілі слова й думає Калокір, насунувши на лоба шапку, позираючи навкруг хижими, злими очима.

Низькі хмари стеляться над Болгарською землею, дрібний дощ сіється над спушеними полями, риплять вози на шляхах, іржуть, тупотять коні. А вже попереду чути багатоголосий крик, вже там бряжчить зброя, почалася січа велика: за кров – кров, за смерть – смерть. Так удруге падає Плиска, Даная, руські вої ламають ворога й вступають у Преславу!

За Преславою у Вишньому граді вої захопили чимало боляр, що збирались утікати. Серед широкого двору града стояли навантажені вози, у високій колимазі сиділа на подушках жінка якогось знатного роду з двома дітьми, сам рудий, з довгою бородою й вусами, одягнутий у багряницю і червоні сандалії, чоловік гарцював біля колимаги на коні. Їх оточувало чимало озброєних мечами й списами воїв. Це був кесар Болгарії Борис, його жона й вища дружина…

…Кесар і князь зустрілись у Преславі в старому теремі болгарських каганів, у одній з світлиць, де колись жив і помер каган Симеон. Вузькі вікна в цій світлиці були завішені. У кутку горіли два світильники, промені яких виривали з півтемряви багато речей, що зберігали