Вовк-тотем - Цзян Жун

почулись різкий собачий гавкіт і людський крик — це чиясь отара знесла влаштовану людьми загорожу й помчала проти вітру. І тільки на подвір’ях тих родин, які заготували достатньо кізяків і полину, а також де чергові люди й собаки пильнували всю ніч, було спокійно. Чень Чжень подивився на розташовані неподалік юрти Біліґа — там не було ані людських голосів, ані собачого гавкоту, ані світла електричних ліхтариків. Тільки зрідка можна було помітити невиразні вогники, що блимали в кількох місцях, — напевне, це Ґасмаа поралася біля мисок із димом. Вона вдавалась до способу «фіксоване джерело вогню, постійний дим», коли джерела вогню встановлюють з трьох боків отари і розпалюють вогнище з того боку, з якого дме вітер. Вогнище продувається вітром набагато ефективніше, ніж дірява миска, тож краще горить і дає дим, однак воно й більш витратне щодо кізяків. Проте Ґасмаа була дуже працелюбна, щоб повністю гарантувати безпеку отари, вона ніколи не економила сили.

Раптом з найбільш північних юрт долинули два постріли. У Ченя тьохнуло серце — вовчі зграї нарешті знову знайшли можливість для битви, знайшли шпарину, крізь яку пролізли, і це після стількох укусів комарів, які просто важко уявити! Чень глибоко зітхнув, не знаючи, на чию голову цього разу звалилась біда. Він також і відчув потаємну радість, вбачаючи користь від зачарування вовками — чим глибше розумієш степових вовків, тим більше не зможеш «з необережності втратити Цзінчжоу».[163]

Невдовзі до степу знову повернулась тиша. Ближче до ранку випали роса й туман, краплини води змочили крильця комарів, і ті нарешті не могли рухатись. Дим поступово зник, але собаки ще не дозволяли собі розслабитись і пішли патрулювати північно-західний бік отари. Чень розмірковував так, що ближче до часу, коли жінки вийдуть доїти корів, вовча зграя відступить. Чень натягнув збоку на голову тонкий шкіряний плащ зістриженою вовною назовні й спокійно заснув. За цілий день і цілу ніч це був єдиний час, коли він міг нормально поспати, — приблизно чотири години.

Наступного дня Чень відбував «покарання» в горах, а коли настав вечір і час гнати овець додому, він помітив, що в його юрті нібито зустрічають гостей: на даху юрти були розтягнуті на просушку шкури двох великих баранів. Вовчик і всі собаки з великим ентузіазмом гризли свої великі порції овечих маслаків і м’яса. А коли Чень увійшов до юрти, він побачив, що на всіх полицях для мисок і на мотузках по стінах юрти сушаться смужки баранини, а на печі саме кипить казан, повний великих шматків цього м’яса.

Ян Ке розповів Ченю, що вчора вночі в родині Ердене, юрти якого поставлені на самій півночі табору, сталася пригода. Родина Ердене, так само як і родина Доржа, походить з північно-східних монголів, сюди вони переїхали ще декілька років тому. У них у родині саме з’явилась нова невістка, яку вони взяли зі свого старого місця проживання — напівселянського-напівскотарського району, тож вона ще не позбавилась звички спати аж до світанку. Уночі вона запалила кілька вогнищ, постерегла отару до півночі, а потім і заснула поряд з нею. Дим згас, а отара побігла проти вітру, і вовки, які не дрімали, за раз загризли понад 180 овець, поранених овець, правда, було небагато. На щастя, собаки здійняли ґвалт і почали шкрябатися в двері та розбудили господаря. Чоловіки помчали, прихопивши рушниці, за вівцями навздогін і пострілами розігнали вовків. Якби вони спізнились, то прибігли б інші вовки й від отари взагалі нічого б не залишилось.

Ґао Цзяньчжун іще повідомив, що Бао Шуньґуй і Біліґ були заклопотані увесь цей день тим, щоб організувати всіх людей, які залишались удома, білувати та розбирати мертвих баранів. Потім вантажівками, що розтяглись аж на півсхилу, перевезли близько 180 мертвих баранів до Комітету пасовища, щоб за дешевою ціною продати їх кадровикам, службовцям та робітникам, а решту мертвих чи поранених баранів залишили на бригаді, роздавши по декілька кожній родині, грошей за них не брали, але попросили повернути шкури. До їхньої юрти притягли двох великих баранів — одного мертвого, одного пораненого.

Ґао Цзяньчжун тепер запитував:

— Нині така спека, а в нас з’явилось стільки м’яса, як ми його з’їмо?

Однак Чень, неймовірно зрадівши, відповів:

— Як може родина, де є вовченя, жалітися, що їй дісталося багато м’яса? — і додав запитання: — А що збирається Бао Шуньґуй робити з тими переселенцями?

— Змусить їх компенсувати збитки, — відповів Ґао. — Щомісяця буде вираховувати з усіх працюючих членів родини півмісяця трудоднів, аж поки не будуть компенсовані всі збитки. Ґасмаа та інші жінки бригади висварили того молодого чоловіка та його матір, які під час лютого комариного лиха доручили чергувати вночі молодій невістці, ще й з селянської родини… Коли ми тільки потрапили в степ, то Ґасмаа й інші чергували разом з нами аж два місяці, поки наважились нас самих лишати на нічному чергуванні. А Бао Шуньґуй висварив старих Ердене та його дружину, сказавши, що вони осоромили монголів-переселенців із північного сходу. Однак про заробітчан зі своїх рідних місць він подбав — задарма віддав начальнику Вану третину баранячих туш, що дістались бригаді, так ті ледь не сказились від радости.

— Так, цим типам усе-таки вдалося розжитися на вовках, — сказав Чень.

Ґао Цзяньчжун відкоркував пляшку степової горілки й сказав:

— Коли від вовків даремно перепаде їжі, найбільше настрій підніме горілка. Ходіть сюди, братики, вип’ємо по цілому келиху горілки й закусимо м’ясцем!

Ян Ке, якому була охота випити, сміючись сказав:

— Давайте! За таку подію можна й випити! З тих пір, як у нас з’явився Вовчик, усі тільки й чекали, коли з нас посміються. Але що вийшло? Натомість ми посміялися