Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін
Диявол усміхнено спостерігав за Ульяновим, не кажучи ані "за", ані "проти" його припущень. А вождь пролетаріату продовжував висловлювати свої догадки:
ЛЕНІН. Може Дзержинський? Він звик вербувати інших, підсилати до когось всяких підлотників, плести інтриги... Скажімо, навколо того ж Махна.
З лиця Диявола зникла усмішка, він посуворішав.
ДИЯВОЛ. Ну, ти вже Ульянов — Ілліч — Ленін — Іванов зовсім несправедливий... Треба бути все-таки порядним хоч тут. Адже Махно був обсаджений більшовицькою агентурою, як квочка яйцями, з твоєї і лише з твоєї ласки...І ще за наполяганням твого кровного дружка Лейби Бронштейна — Троцького.
ЛЕНІН(повеселішав). О, тепер я знаю, хто мене зараз "продав" з потрухами! — вигукнув він. — Політична проститутка Троцький!... Ну, йому це даремно не минеться. Сьогодні ж напишу на нього генсеку Сталіну. А той покаже йому, де раки зимують.
Диявол аж зайшовся від сміху. А коли втихомирився сказав:
ДИЯВОЛ. Так-так... Усіх — кусь-кусь! (підійшов близько до Леніна). О, моя ти кровинка! Часточка моя! Виліпок мій! (заглядає йому у вічі, обертає кругом, прискіпливо оглядає). Яка схожість! Як дві каплі води!
ЛЕНІН(заперечив). Я — лисий, я — лисий! І без ріг...
ДИЯВОЛ. Оце і вся відмінність, Володимире Іллічу. А в діях... Ну, диявол та й годі! Як у когось зубами вчепишся — не відстанеш ні за що, поки не замучиш. Такий же і я... Ти не соромся нашого спільного кореня, ми тут одні і можемо говорити відверто, прямо називати речі своїми іменами... Скажи мені, тільки чесно, якого дідька ти мучиш цього Махна ще до суду над ним?
ЛЕНІН. Скажу, мій Світоче. Він стільки нашкодив нам, більшовикам, на Землі, що я його й тут ненавиджу усіма фібрами комуніста.
ДИЯВОЛ. Зрозуміло (і враз запитав). А для чого запланував розширене засідання ворогуючих сторін?
ЛЕНІН. Відверто?
ДИЯВОЛ. І тільки.
ЛЕНІН. Я не хочу, щоб усьому Всесвітові показали мою зустріч з Махном.
ДИЯВОЛ. Але ж вона була!
ЛЕНІН. Ну й що? Ми, більшовики, на ній були дуже блідими, а то й немічними. Я прошу тебе, Світоче, не показувати цього.
ДИЯВОЛ. Але ж Грушевський наполягає. Він не менш упертий, ніж ти.
ЛЕНІН. А ми йому на засіданні пригрозимо каторгою, концтабором, врешті-решт, до стінки його — і квити!
Несподівано увійшов Грушевський. Він ще з порога пішов у наступ.
ГРУШЕВСЬКИЙ. Панове, щодо Махна історія, нарешті, має розставити крапки над "і". Цей історичний день, гадаю, настав. Досить крутити вам світом.
ЛЕНІН. То й розставляйте (підійшов ближче до райського гостя). Ви зараз самостійні, незалежні, вам і карти в руки.
ДИЯВОЛ(підтримує Леніна). Дійсно, робіть, що хочете. У цій історії, наприклад, моя хата скраю.
ГРУШЕВСЬКИЙ(заперечує Дияволу). Сатана — покровитель більшовиків-комуністів, і ти маєш у своєму архіві документи про житіє нечестивих... А Махна віднесли комуністи до цієї категорії без суду Господнього. Ми, демократи, заперечуємо... Над кожною людиною, що потрапила у Новий Світ, має відбутися суд, у тому числі й над Махном... Вже на наступному оберті Всесвіту я маю висвітлити всі матеріали про Нестора Махна Всевишньому. А тому вимагаю, щоб була показана його зустріч з Леніним. Інакше, я поскаржуся Богові.
Диявол, почувши такі погрози, схаменувся. Він добре знав, що цей метикуватий українець умів переконувати Творця. "До моїх щоденних клопотів про підтримання порядку в Пеклі, — подумав Сатана, — ще не вистачало гніву Божого за якихось антихристів Леніна й Махна... Та будь вони неладні обоє!.."
Диявол рішуче підвівся зі свого прокрустового ложа.
ДИЯВОЛ. Годі мені голову морочити, пане Ульянов. Ти не агнець Божий, а пан Грушевський не Апостол, щоб мене залякувати гнівом Інженера людських душ. Я маю берегти, як зіницю ока, честь свого царства. І не допущу, щоб ви у своїх розбірках влаштовували в Пеклі "Варфоломіївські ночі". Усі ваші походеньки, як на долоні, у Всевидющого ока. Отже, вибачте, а створено Богом так, що колесо історії крутиться лише вперед і замінити його іншим, фальшивим, не спроможний навіть я. Махно зараз у Москві? Той спостерігайте, що він там коїть...
Москва. Червень 1918 року. Там, на Україні, зараз уся земля квітувала і пахла спілими вишнями, а повітря таке було чисте й духмяне, що аж приємно паморочилася голова і хотілося тихо, аби не сполохати зелен-природу, співати.
Достеменно знає Нестор, що на Україні зараз якраз так. А тут, у Москві, все якесь зовсім інше, не таке близьке його серцю: і високі сірі, місцями аж чорні, здається, задимлені будинки, з під'їздів яких тхне ненависним казематом, і листя на деревах чомусь кволе, ще не зміцніле і, хтозна, чи набереться за все літо сонця й тепла. А люди — чомусь пригнічені, сумні, стурбовані й лякливі, немов усі чекають раптового нещастя. А ще Нестору запало у вічі те, що москвичі не вельми ввічливі, не розкажуть тобі до ладу ні куди йти, ні де щось купити. І вперше, за багато років, Махно відчув, що в нього десь там, глибоко в мізках, почала оживати його
