Похований велетень - Кадзуо Ісігуро
Акселя здивувало, що вигляд урятованої дитини, живої та, судячи з усього, майже не ушкодженої, викликав у нього не полегшення і не радість, а радше якесь непевне занепокоєння. Спочатку йому здалося, що причина була у хлопчиковій недоладній поведінці, та потому він зрозумів, у чому насправді річ: щось було засадничо неправильне в тому, як тепер прийняли назад у село цього хлопчика, чия безпека ще зовсім нещодавно була головною причиною стривоження тутешніх селян. Прийом був стриманий, майже холодний, і це нагадало Акселеві про випадок із малою Мартою в його власному селі. Тож Аксель подумав, чи й цього хлопчину, як і Марту, не почали забувати. Проте, звичайно, це був зовсім інший випадок. Навіть зараз люди все ще вказували на хлопчика, а жінки, котрі доглядали за ним, кидали у відповідь насторожені погляди.
— Акселю, я не можу збагнути, про що вони говорять, — сказала Беатрис йому на вухо. — Якась сварка через дитину, хоча велика благодать, що хлопця повернули назад живим і здоровим. Та й після всього, що довелося побачити його молодим очам, він має навдивовижу спокійний вигляд.
Воїн усе ще звертався до юрби, й у його голосі забриніли нотки наполягання. Він мовби звинувачував натовп у чомусь, і Аксель відчув, що настрої людей навколо змінюються. Захват і вдячність почали поступатися чомусь іншому, й у гудінні голосів, що наростало навколо нього, він розрізнив спантеличення і навіть страх. Воїн заговорив знову, голос його звучав суворо, а сам він указував на хлопчика в себе за спиною. Потім у коло світла від багаття ввійшов Айвор і, ставши поруч із воїном, сказав щось таке, що викликало у частини слухачів іще менш стриманий, аніж попередній, крик протесту.
За Акселевою спиною хтось закричав, і звідусіль залунали голоси перепалки. Айвор підвищив голос — і на якусь мить запанувала тиша, — та майже відразу ж знову зазвучали крики, а в тіні почалася тиснява.
— Ох, Акселю, будь ласка, ходімо звідси хутчіш, — шепнула Беатрис йому на вухо. — Тут нам не місце.
Аксель обняв дружину за плечі, й подружжя почало проштовхуватися крізь натовп, але щось змусило Акселя ще раз озирнутися. Хлопчик сидів у тій самій позі, а його погляд усе ще було прикуто до спини воїна: підліток наче й не помічав метушні перед собою.
Та жінка, котра його доглядала, відступила вбік і тепер розгублено переводила погляд із хлопчини на юрбу. Беатрис потягнула чоловіка за рукав:
— Акселю, будь ласка, забираймося звідси. Боюся, з нами може трапитися якась біда.
Напевно, на площі зібралося ціле село, бо дорогою назад до Айворового будинку вони не зустріли ні душі. Лише коли перед очима нарешті постав знайомий дім, Аксель запитав:
— Принцесо, про що вони там тепер говорили?
— Я не знаю достеменно, Акселю. Надто багато людей говорило одночасно — заскладно для мого слабкого розуміння. Почалася якась сварка через того врятованого хлопчика, і дехто з присутніх неабияк розлютився. Добре, що ми вже далеко звідти, а про те, що там трапилося, дізнаємося перегодом.
* * *
Коли вранці Аксель прокинувся, кімнату пронизували сонячні промені. Він лежав на підлозі на постелі з м’яких килимів і під теплими ковдрами. Таке ложе було нечуваною для Акселя розкішшю, тож його руки та ноги добре відпочили. До того ж він був у доброму гуморі, бо прокинувся з приємним спогадом, який бринів у нього в голові.
Беатрис покрутилась у нього під боком, але очі її залишилися заплющені, а дихання не порушилось. Аксель дивився на неї, як він те часто робив у такі миті, чекаючи, поки його груди виповнить ніжна радість. Незабаром так і сталося, та сьогодні радість змішалася з дещицею смутку. Здивувавшись через несподіване почуття, він легенько провів рукою по плечу дружини, так наче цей жест міг відігнати непрохану тінь...
Знадвору долинали різноманітні звуки, та, на відміну від того шуму, який розбудив їх напередодні вночі, ці звуки означали лише те, що настав звичайний ранок і що тутешні мешканці взялися до повсякденних справ. Аксель щойно зрозумів, що вони з Беатрис спали дуже довго, що було нерозважливо з їхнього боку, та все одно вирішив не будити дружини, продовжуючи на неї дивитися. Нарешті він обережно підвівся, підійшов до дерев’яних дверей і штовхнув їх, аби трохи відчинити. Двері — а то були «правильні» двері на дерев’яних завісах — рипнули, й у щілину влилося повносиле сонячне світло. Та Беатрис усе спала. Уже дещо стривожившись, Аксель повернувся до її ложа і присів навшпиньках поруч, відчувши, як погано згинаються його коліна. Нарешті дружина розплющила очі й поглянула на нього.
— Час підніматися, принцесо, — сказав Аксель, приховуючи полегшення. — Село прокинулось, і наш господар давно пішов.
— Тоді ти мав розбудити мене раніше, Акселю.
— Ти спала так солодко!.. І я вирішив, що після такого довгого дня сон піде тобі на користь. І таки мав рацію, бо зараз ти виглядаєш свіжо, як молода панянка.
— Знову ти сплітаєш свої нісенітниці, а ми ще ж навіть не знаємо, що трапилось учора вночі. Судячи зі звуків знадвору, до кривавої бійні не дійшло. Чути, як бавляться діти, і схоже на те, що собаки — ситі й задоволені. Акселю, тут є вода, щоб умитися?
Потому, трохи причепурившись, наскільки це було можливо, й так і не дочекавшись Айвора, вони вийшли на свіже сонячне повітря в пошуках якоїсь їжі. Тепер село здалось Акселеві значно доброзичливішим, аніж попереднього дня. Круглі будиночки, які в темряві здавалися розкиданими по всіх усюдах навмання, тепер вишикувалися рівненькими рядами, а їхні майже одинакові тіні утворювали охайну алею через ціле село. Навколо всі метушилися. Чоловіки та жінки ходили туди-сюди: одні несли інструменти, інші — ночви для прання, а слідом за дорослими пленталася дітвора. Собаки, яких помітно побільшало, здавалися цілком сумирними. Тільки осел, який задоволено випорожнювався на сонці просто перед колодязем, нагадав Акселеві, в якому несамовитому місці подружжя опинилося напередодні ввечері. Коли вони з Беатрис проходили повз місцевих мешканців, дехто навіть кивав до них і тихо вітався, хоча ніхто не зайшов аж так далеко, щоби перекинутися
