Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

плітках, пані Беатрис? Здається, я згадував про чужинця, котрий торік проходив нашими землями і знайшов тут пристановище. Сам він був із боліт, як і наш сьогоднішній відважний гість, одначе розмовляв діалектом, який часом було важко зрозуміти. Я запропонував йому нічліг у моїй убогій хатинці, як і вам, і цілий вечір ми провели в розмовах на різноманітні теми. Зокрема, говорили і про імлу, як ви вдало її назвали. Наша химерна недуга неабияк зацікавила того чужинця, й він багато про неї розпитував. А потому сказав щось таке, на що я тоді не звернув уваги, та про що відтоді багато роздумую. Чужинець припустив, що, можливо, сам Господь забуває наше минуле, забуває і ті події, які сталися давно, і ті, які відбулися навіть сьогодні. А якщо чогось немає у Божій пам’яті, то як воно може залишитись у пам’яті простих смертних?

Беатрис втупилась у нього поглядом.

— Айворе, але як таке взагалі можливо? Кожен із нас — Божа дитина, дорога Його серцю. Хіба Господь міг би забути наші діяння і те, що з нами трапилося?

— Я запитав точнісінько те саме, пані Беатрис, але чужинець не зміг на це відповісти. Проте все одно відтоді я дедалі частіше розмірковую над його словами. Напевно, таке пояснення того, що ви називаєте імлою, не гірше і не краще за будь-які інші, що їх нам доводилося чути... А тепер даруйте, друзі, я мушу бодай трохи перепочити, поки ще є час.

* * *

Аксель відчув, що Беатрис трясе його за плече. Він уявлення не мав, як довго вони проспали: було все ще темно, та знадвору долинав шум, і десь над ним пролунав Айворів голос: «Молімося, щоби нам принесли добру звістку, а не нашу погибель». Утім, коли Аксель сів, їхній господар уже пішов, а Беатрис сказала:

— Хутчіше, Акселю, ходімо подивимось, у чому річ.

З усе ще затуманеними від сну очима Аксель узяв дружину попід руку, і разом вони побрели в ніч. Тепер навкруги горіло безліч смолоскипів. Деякі з них світили з укріплень, тому дорогу зараз було видно значно краще, ніж увечері. Усюди снували люди, гавкали пси і плакали діти. Потому раптом зацарював порядок, і Аксель із Беатрис помітили, що влились у процесію, яка поспішала в одному напрямку. Несподівано всі зупинилися, й Аксель із подивом побачив, що вони вже дісталися до центральної площі, — вочевидь, сюди від Айворового будинку була якась коротша дорога, ніж та, якою вони йшли минулого разу. Багаття розгорілося ще дужче — аж настільки, що на якусь мить Акселеві здалося, наче селян змусив зупинитися жар від вогню. Проте, подивившись поверх голів, він помітив, що повернувся воїн. Сміливець спокійно стояв ліворуч від багаття, яке яскраво освітлювало його з одного боку, а інший його бік залишався в тіні. Видиму половину його обличчя було чимось забризкано, й Аксель припустив, що то були маленькі плямки крові, так наче воїн щойно пройшов крізь криваву імлу. Його довге волосся хоч і було все ще зв’язане, проте розтріпалось і було мокре. Одяг був заляпаний болотом і, можливо, кров’ю, а накидка, яку він, покидаючи площу, недбало перекинув через одне плече, тепер була розірвана в кількох місцях. Але сам воїн мав неушкодженим виглядав і тихо розмовляв із трьома старійшинами села, серед котрих був і Айвор. Тепер Аксель міг розгледіти, що воїн тримав у зігнутій руці якийсь предмет.

Тим часом юрба почала скандувати — спочатку тихо, а відтак із наростанням сили, аж поки врешті-решт воїн озирнувся, визнаючи присутність натовпу. У його манері триматися не було й натяку на чванливість. І, коли він почав говорити, звертаючись до юрби, його голос, хоч і цілком гучний, аби всім було чути, чомусь здавався тихим і приязним, — таким голосом і доречно говорити про серйозні речі.

Слухачі притихли, щоби не проґавити жодного слова, і лише час від часу охали: то від схвалення, то від жаху. Якоїсь миті воїн показав кудись собі за спину — й Аксель уперше помітив, що у світлі багаття на землі сидять ті двоє чоловіків, котрі ходили разом із воїном. Вони виглядали так, наче впали туди з висоти й від ошелешення не могли підвестися. Юрба почала скандувати на їхню честь, але двоє чоловіків не звертали на це ані найменшої уваги, продовжуючи вдивлятись у порожнечу перед собою.

Відтак воїн повернувся назад до юрби і сказав щось таке, від чого скандування стихло. Він наблизився до вогню і, схопивши однією рукою той предмет, який тримав, підняв його в повітря.

Аксель побачив щось, що скидалося на голову товстошийої істоти, яку відрізали трохи нижче від горлянки. Пасма темного волосся, які звисали з маківки, обрамляли страхітливе безлике обличчя: на місцях очей, носа та рота була тільки горбкувата плоть, мов у гуски, з декількома пучками довгої шерсті на щоках. Юрба зойкнула, й Аксель відчув, як вона подалася назад. Лише тоді він зрозумів, що селяни дивляться зовсім не на голову, а на обрубок плеча з лопаткою, що належали якійсь величезній людиноподібній істоті. Насправді воїн тримав свій трофей за обрубок ближче до біцепса, плечем догори, і тієї миті Аксель зрозумів: те, що він сприйняв за пасма волосся, насправді було нутрощами, які звисали з обрубка в тому місці, де його було відтято від тіла.

Не тримаючи трофею довго, воїн опустив його додолу, і той упав йому під ноги, так наче чоловік уже був ледве спроможний передати ступінь свого презирства до залишків цієї істоти. Уже вдруге юрба хитнулася назад, а тоді знову подалась уперед і почала скандувати. Проте цього разу голоси затихнули майже миттєво, тому що воїн продовжив говорити, і, хоч Аксель не розумів ані слова, він, одначе, добре відчував нервове збудження, яке оточувало його зусібіч. Беатрис сказала йому на вухо:

— Наш герой убив обох чудовиськ. Одне, смертельно поранене, заховалось у лісі, та воно не доживе до ранку. Друге прийняло бій, і за його гріхи воїн відрубав йому те, що зараз лежить на землі, й приніс сюди. Те, що залишилося від чудовиська, відповзло до озера, щоби полегшити біль, і втопилось у чорних водах. Дитина, Акселю, бачиш отам дитину?

Там, куди заледве сягало світло багаття, група жінок метушилися навколо худого темноволосого підлітка, котрий сидів на камені. Зростом він уже майже сягав дорослого чоловіка, та було помітно, що під ковдрою, в яку його загорнули, грівся ще довготелесий незграбний хлопчина. Одна жінка принесла