Зібрання творів - Амброз Бірс

– Маю надію, пане генерале, що видовище влаштують зі знанням справи. Адже не хто-небудь, а я особисто братиму в ньому участь,

– Може, ви хочете владнати якісь справи? Маєте якісь бажання? Скажімо, побачитися із священиком?

– Навряд чи мені легше спочиватиметься, якщо я порушу його спокій.

– Боже мій! Чоловіче, ви що – підете на смерть з ні чим іншим, крім як з жартами на вустах? Хіба ви не знаєте, що це серйозна річ?

– А звідки мені знати? За все своє життя я ні разу не був мертвим. Я чував, що смерть – серйозна річ, але не від тих, які її зазнали.

Генерал замовк. Таких людей він досі не стрічав. Цей полонений і цікавив, і навіть трохи розважав його.

– Смерть, – сказав Клаверінґ, – це втрата. Втрата щастя, яке ми маємо тепер і могли б мати й далі.

– Втрату того, чого ніколи не пізнати, ми сприймаємо байдуже, то й очікуємо загибелі не боячись. Генерале, ви ж, мабуть, спостерегли, що з усіх мерців, якими ви зволили мостити собі дорогу, ані один ніколи ні про що не пошкодував.

– Нехай бути мертвим – невелика біда, та все ж перехід до небуття дуже прикрий людині, що не втратила здатності відчувати.

– Біль дуже прикрий, це безперечно. Без страждань – більших чи менших – його не буває. Той, хто довше живе, відповідно й більше його зазнає. Те, що ви називаєте переходом до небуття, – це просто останній біль. Насправді ж такої речі, як вмирання, немає. Для прикладу припустімо, що я спробував утекти. Тоді ви зведете револьвер, який досі делікатно приховували поміж колін...

Генерал зашарівся, неначе дівчина, стиха засміявся, показавши сліпучо-білі зуби, й кивнув красивою головою. Промовчав. А шпигун вів далі:

– Тоді ви стрілите – і ось я маю в шлунку те, чого не ковтав. Падаю, але я ще не мертвий. Помру допіру по півгодинній агонії. Одначе будь-якої миті того часу – півгодини – я або живий, або мертвий. Нічого іншого – перехідного – не може бути. Коли завтра вранці мене повісять, все буде достоту так само. Притомний, я житиму. А без свідомості – буду мертвий. Видно, сама природа розпорядилася мені на мою користь. У такий спосіб, що, якби довелося розпорядитися мені, я б не чинив інакше. Це така проста річ, – додав він, усміхнувшись, – що про неї не варто й згадувати, коли тебе вішають.

По цих словах запала довга мовчанка. Генерал непорушно сидів і дивився на обличчя співрозмовника, очевидно, не сприйнявши сказаного. Видавалося, що очі стережуть полоненого, а голова думає про зовсім інше. Нарешті він глибоко зітхнув, здригнувся, немов прокинувшись зі страшного сну, й майже нечутно видихнув:

– Смерть жахлива!

Сам же генерал і ніс цю смерть.

– Жахливою її вважали наші дикі предки, – понуро відповів шпигун. – Бо їм бракувало розуму, щоб збагнути різницю між свідомістю й фізичними формами, в яких ця свідомість виявляється. Це подібно до того, як мавпа, маючи ще менше розуму, не може уявити будинку без мешканців. Побачивши якусь зруйновану халупу, вона подумає, що під руїнами мучаться люди. Смерть здається нам жахливою, бо ми успадкували схильність ось так її сприймати. Щоб пояснити суть речі, ми вдаємося до безглуздих химерних баєчок про потойбічність. Створюємо легенди, ба й цілі філософські течії, щоб виправдати нашу нерозумну поведінку. Генерале, ви можете засудити мене до повішання, але цим ваша зла воля обмежується. Ви не можете засудити мене до раю на небесах.

Видно було, що генерал не чує цих слів. Шпигунові міркування повернули його думки на незвичний тор, а там вони снувалися вже самі собою. Буря вщухла, щось із похмурого настрою ночі передалося роздумам, забарвило їх темним відтінком надприродного жахіття. Мабуть, було в цьому щось із передчуття.

– Я б не хотів умирати, – сказав Клаверінґ. – Не цієї ночі.

Цю мову перервало – якщо він гадав і далі її вести – те, що в намет увійшов штабний офіцер – капітан Гастерлік, начальник військової поліції. Генерал отямився, з його лиця зник вираз неуважності.

– Капітане, – сказав він, – ця людина – шпигун-янкі. Мав при собі папери, які про це свідчать, його спіймали в розташуванні наших військ. Зізнався в усьому. Як там погода?

– Буря вщухла, сер. Світить місяць.

– Гаразд. Візьміть людей, негайно відведіть шпигуна на плац і там розстріляйте.

З Аддерсонових уст зірвався пронизливий крик. Витягнувши шию, витріщивши очі й стиснувши кулаки, кинувся поперед себе.

– Боже праведний! – хрипко й невиразно вигукнув він. – Генерале, ви ж не цього хотіли! Ви забули, що мене мають стратити не раніше, як уранці.

– Про ранок я нічого не казав, – холодно відповів Клаверінґ. – Це лише ваше припущення. Ви помрете зараз.

– Але ж, генерале, я прошу, я благаю вас взяти до уваги: мене мають повісити! Звести шибеницю – це потребуватиме трохи часу. Годину-дві. Шпигунів вішають. За військовими законами, я маю право на повішання. Ради Бога, генерале, подумайте, як коротко...

– Капітане, виконуйте мій наказ.

Гастерлік витягнув шаблю й, маючи на оці полоненого, мовчки вказав на вихід. Бранець завагався, офіцер узяв його за комір і злегка підштовхнув до виходу. Наблизившись до опори намету, Аддерсон зненацька метнувся до неї, по-кошачому спритно схопив за руків’я ніж, висмикнув його з піхов і, відштовхнувши вбік капітана, кинувся на генерала. Знавіснілий, звалив Клаверінґа на землю й сам упав на нього. Стіл перекинувся, згасла свічка, й вони почали борюкатися в пітьмі. Гастерлік підбіг на допомогу генералові й сам звалився на зчеплені тіла. Прокляття, нерозбірливі крики болю й люті лунали з цього клубка рук, ніг та тулубів. Намет осів на нього. Брезент обмежував і вповільнював рухи, однак бійка не припинялася. Тассман, упоравшись із дорученням і повернувшись, здогадався, що сталося щось лихе. Відкинувши рушницю, рядовий навмання хапався за складки цупкої тканини й безуспішно силкувався стягти її з людей. Вартовий, що неподалік походжав туди-сюди й не смів покинути свого поста, хоч би й небеса звалилися на голову, вистрелив із рушниці. Це розбудило табір. Заторохтіли довгим дробом барабани, протрубили сигнал збору сурми, в місячному світлі замиготів рій напівголих солдатів. Одягалися на бігу й ставали у стрій