Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
Вискочивши на осоння, цей меланезійський чепурун наставив від кульші просто на Ван-Горна широке дуло снайперівської рушниці. Не менш моторно й Ван-Горн ухопив свою рушницю та наставив від кульші на тубільця. Вони стояли й дивились один одному у вічі, на відстані футів із сорок, тримаючи пальці на гачках убивчої зброї. На тих коротких сорока футах зяяв між ними мільйон років, що розділив варварство й цивілізацію. Нема нічого тяжчого для сучасної культурної людини, як забути спадкові навички. І нема нічого легшого, як забути всю сучасну культуру й скотитись крізь час назад, у дикунство. Брехня у вічі, удар в обличчя, жало ревнощів у серце здатні за частку секунди обернути сучасного філософа на деревика-напівмавпу, що б’є себе кулаком у груди, скрегоче зубами й жадає крові.
Так було й Ван-Горнові. Тільки з єдиною відмінністю: він не скотився крізь віки, а переступив їх однією ногою, був воднораз і цілком сучасна людина, і первісний дикун, здатний битися зубами й пазурами, однак ладний лишатися сучасним, поки зможе своєю волею підкоряти оцю істоту з ебеново-чорною шкірою та сліпучо-білими оздобами, що стояла перед ним.
Довгих десять секунд проминуло у мовчанці. Навіть Джеррі, хоч сам не знав чому, стримав своє гарчання. Під стіною джунглів сотня людожерів, мисливців за головами, у човні п’ятнадцятеро поверненців, семеро тубільців-матросів, один білий чоловік із сигарою в зубах та рушницею біля кульші й наїжачений ірландський тер’єр коло його голої литки, — усі дотримувалися тої урочистої мовчазної угоди десять секунд, і жоден із них не знав й не здогадувався, чим усе скінчиться.
Потім один із поверненців на прові човна знаком миру простяг уперед розтулену долоню й щось заджеркотів незрозумілою говіркою Суу. Ван-Горн чекав, не спускаючи зброї. А чепурун спустив свого снайдера, і всі учасники тієї сцени полегшено відітхнули.
— Я добрий, — цвіркнув чепурун пташиним голосом.
— Ти дурний дуже-дуже, — відрубав Ван-Горн, кинув рушницю в корму вельбота, махнув рукою веслярам та стерникові розвернути човен і пахкнув сигарою так недбало, немовби щойно не дивився у вічі смерті.
— ’Кий біс ти наставляй рушниця на мій, — почав він, вельми тонко вдаючи сердитого. — Я твій не кай-кай. Коли я твій кай-кай, мій живіт буде гуляй. Коли ти мій кай-кай, твій живіт буде гуляй. Хіба ти хочеш кай-кай ваш Суу хлопці? Ваш Суу хлопці однаково, що твій брат. Давно-давно, три мусони назад, я казав правда. Я казав: три мусони промине, і Суу хлопці вернись Суу. Три мусони проминув, і ось я привези ваш Суу хлопці.
Тим часом вельбот став кормою до берега, і Ван-Горн повернувся знов лицем до чепуруна зі снайдером. На другий Ван-Горнів знак веслярі підігнали човен кормою до самої землі, де збігала у воду стежка. І кожен весляр, не пускаючи з руки весла, нишком лапнув свою сховану під парусиною рушницю — чи зручно вона лежить.
— Ти привів добрий люди? — спитав Ван-Горн чепуруна, і той відповів ствердно звичаєм Соломонових островів: приплющив очі й химерно, пихато сіпнув головою назад.
— Ваш люди не кай-кай Суу хлопці, як Суу хлопці ходи на берег?
— Не бійсь, — відповів чепурун. — Коли правда то Суу хлопці, все гаразд. Коли то не Суу хлопці, буде великий біда. Ішіко-ла, великий чорний пан у Суу, пошли мій, щоб я скажи твій. Він кажи, у лісі ходи багато-багато поганий люди. Він кажи, хай великий білий пан не ходи на берег. Він кажи, хай великий добрий веселий білий пан сиди свій корабель.
Ван-Горн недбало кивнув головою, ніби для нього то були малозначні слова; однак він уже зрозумів, що цього разу нових робітників у Суу не добуде. Він наказав привезеним тубільцям сходити на берег по одному. Решта повинні були дожидати черги на місці. Таку вироблено тактику на Соломонових островах. Коли тубільці купою, це небезпечно, і не слід дозволяти їм збиватися в купу. Ван-Горн, з вельможно-недбалим виглядом пахкаючи сигарою, проводив начебто байдужим поглядом кожного хлопця, що завдавав собі на плече скриньку, переходив із прови на корму й ступав на берег. Один по одному зникали вони в зеленому тунелі, і коли зійшов останній, Ван-Горн звелів веслярам гребти до «Еренджі».
— Цього разу тут нема чого робити, — сказав він помічникові на судні. — Завтра вранці знімемось і гайда далі.
Коротке тропічне смеркання погасило день. На небо висипали зорі. Ані найлегший вітерець не дихав над водою, і волога спека вкривала рясними краплями поту обличчя й тіло обом чоловікам. Вони знехотя вечеряли на палубі, раз у раз витираючи руками їдкий піт з очей.
65
З Джсррі-островик
— І якого дідька люди пруться на Соломонові острови, в оце пекло, — нарікав Боркман.
— Або лишаються тут, — вторував йому капітан.
— Мене пропасниця проїла наскрізь, — буркнув помічник. — Я вмер би, якби виїхав звідси. Пам’ятаю, я раз пробував — два роки тому. У холоднішому підсонні вона відразу назовні виступає. Поки до Сіднея допливли, я вже не вставав. У шпиталь і то відвезли санітарною каретою. Лікарі там сказали, що мені поможе тільки одне: вернутись туди, де її підчепив. Тоді, може, ще поживу скільки-небудь. А як зостануся в Сіднеї, то дуже хутко вріжу дуба. І каретою ж таки відвезли мене на судно. Ото так я відпочив та погуляв у Австралії. Чи я хочу зоставатись на Соломонових островах? Це ж чисте пекло. Але я мушу, бо як ні, то здохну.
Він загорнув у цигарковий папір гран із тридцять хіни, якусь хвильку кисло дививсь на кім’яшок, тоді проковтнув його. Ван-Горн і собі сягнув рукою по пляшечку з ліками.
— Краще повісьмо запону, — сказав він.
Боркман гукнув кількох матросів і наказав їм почепити на вантах із боку берега легкий брезент. То була осторога від підступного пострілу з мангрових заростей, бо судно стояло не далі, як за сотню футів від них.
Ван-Горн послав Тамбі в каюту принести маленького грамофона та з десяток старих, подряпаних, тисячу
