Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

Цього разу його зуби шарпнулись до Боркманової руки швидше й небезпечніше, однак він схибив, і його схоплено та відкинуто по гладенькому схилу ще сильніше, ще далі, ніж перше. Назад він дерся вже неабияк розлючений, дарма що сам і не знав того. Але помічник, бувши людиною, хоч і п’яною, відчув зміну в щенятиній поведінці раніше, ніж сам Джеррі. А відчувши, зразу озвірів, ніби скотився в первісні часи, і вже ладен був насправжки стятися зі щеням, щоб його собі підкорити — як колись первісна людина намагалась підкорити собі перших вовченят, украдених із лігва в скелях.

Та й Джеррі міг вернутись у ті часи. Адже його давні предки були ірландські вовчури, а ще давніші, предки вовчурів, — вовки. У його гарчанні почулись нові тони. На струнах його голосників грало незабуте, незгладне минуле. Він блиснув зубами, прагнучи вгородити їх чимглибше людині в руку. Його пройняв бойовий запал. Джеррі скотився в темну, непроглядну дикість молодого світу майже так само швидко, як і Боркман. Тепер його зуби позначили помічникову праву руку, роздерши ніжну, чутливу шкіру зсередини всіх пальців. Ті зуби, гострі, як голочки, були шкулькі, і Боркман, упіймавши щеня за щелепу, жбурнув його від себе так, що Джеррі трохи не вдарився об низенький фальшборт «Еренджі».

Тим часом Ван-Горн, навівши лад у повній вибухових речовин шухляді під Боркмановою койкою, уже підіймався на палубу. Угледівши бій між помічником і щеням, він спинився на трапі й став спокійно дивитися.

Власне, він дивився через мільйон років на двох оскаженілих створінь, що зірвалися з припони еволюції й скотились назад у темряву стихійності, в ту добу, коли ще не зародився розум і не влив у життя лагідності й порозуміння. Одне й те саме заворушилося в спадкових криївках мозку і в Боркмана, і е Джеррі. Час повернувся далеко назад для них обох. Усіх змагань і досягнень десятків тисяч поколінь наче й не було, і бій між Джеррі та помічником точився, ніби між напівмавпою і напіввовком. Жоден із них не бачив Ван-Горна, що стояв на трапі, вистромивши з-за бортика тільки голову.

Боркман не був уже богом для Джеррі, бо й сам Джеррі не був уже чистопородним ірландським тер’єром. Останній мільйон років відбився в їхній спадковості не так міцно, не так тривко, як ще давніші часи, і обидва забули його. Джеррі не знав, що таке сп’яніння, але знав, що таке несправедливість, і вона розлютила його до нестями. Боркман не зумів спинити нового наскоку Джеррі, і той устиг куснути обидві руки, перш ніж помічникові пощастило його відкинути.

І знов Джеррі вернувся. Мов справжній дикий звір, він істерично завивав з обурення. Але не скімлив. Не щулився й не сахався від ударів. Він рвався до ворога, намагався зустріти удар гострими зубами, не ухиляючись, сквитатися за нього. Цей останній раз помічник відкинув його геть так сильно, що він боляче вдарився об фальшборт боком, і Ван-Горн вигукнув:

— Ану годі, Боркмане! Не займай щеняти!

Помічник аж здригнувся з несподіванки, бо не знав, що на нього дивляться, й озирнувся. Владний Ван-Горнів оклик долетів до нього через мільйон років. На його обличчі, перекривленому злістю, проступила ніякова, запобіглива усмішка, і він уже мимрив: «Та ми ж бавимось», — коли Джеррі надбіг знову, підстрибнув і вгородив зуби в руку своєму кривдникові.

Боркман умить скотився на мільйон років назад. Він оскаженіло копнув ногою, але схибив, і зуби Джеррі роздерли йому щиколотку. Він щось забелькотів з люті і з болю, нахилився й щосили вперіщив Джеррі рукою по голові й по шиї. Джеррі, що саме стрибнув і зустрів той удар уже в повітрі, перекрутився боком і впав на спину. Відразу він схопився й уже хотів стрибнути на Боркмана знову, та його спинив Шкіперів окрик:

— Джеррі! Годі! Йди сюди!

Він послухався тільки на превелику силу і, коли проминав помічника, наїжачив шерсть на хребті й вискалив зуби. Вперше за весь час він тихенько заскавчав, але не зі страху і не з болю, а від образи, від жадання провадити бій, що його мусив облишити на Шкіперів наказ.

Піднявшись на палубу, Ван-Горн узяв щеня на руки і став гладити та вгамовувати його, а водночас вичитував помічникові:

— І не соромно тобі, Боркмане! Пристрелити б тебе за таке або довбешку з пліч зняти! Щенятко, маленьке щенятко, тільки-но від матки… Я б сам залюбки тобі всипав. Отаке придумати! Маленьке щенятко, трохи не сисунець… Так тобі й треба, що руки покусано. Заробив. Нехай ще й понагноюються. А крім того, ти п’яний. Іди ляж і не потикайся на палубу, поки не проспишся. Втямив?

І Джеррі, що був заблукав дуже далеко в доісторичні часи, а тепер силкувався погамувати предковічну стихійність любов’ю, що зродилася й стала його єством багато пізніше, — хоча прадавній гнів ще тихенько клекотів у нього в горлі, ніби далекий відгомін громовиці, — збагнув, відчув палким серцем велич і справедливість свого Шкіпера. Направду Шкіпер був богом, бо чинив так, як слід, некривдно, й обороняв, і мав владу над тим другим, меншим богом, що знітився й утік від його гніву.

РОЗДІЛ IX

Усю довгу пообідню вахту Джеррі пробув із Шкіпером, і той раз у раз тихенько сміявся або вигукував: «Щоб я скис, Джеррі! Добрячий із тебе пес і боєць хоч куди! Це я тобі кажу!» або: «Ти всім собакам собака, Джеррі. У тебе левина душа. Закладаюся, ти б і лева не злякався».

І Джеррі, не розуміючи жодного слова, крім свого назвиська, все ж таки знав, що в тій Шкіперовій мові — щедра хвала й любов. А коли Шкіпер нахилявся й ласкаво м’яв йому вуха, або підставляв пальці, щоб Джеррі лизнув їх рожевим язичком, або підхоплював його й пригортав до себе, серце в щеняти трохи не рвалося від захвату. Бо чи може припасти будь-якому живому створінню більша втіха, ніж любов бога? А саме такої втіхи зазнавав Джеррі. Біля нього був бог, справжній, живий, тривимірний бог, що правив своїм світом, і ходив по ньому на двох голих ногах, у стегенній пов’язці, і любив Джеррі, і воркотів йому ласкаві слова, і розгортав йому свої обійми.

О