Українська література » Сучасна проза » Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

Читаємо онлайн Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
та острів Малей-та, властиво такі самі, і дивився на безнастанну гру білих і чорних людей, по-своєму трошки розуміючи її.

РОЗДІЛ X

Удосвіта «Еренджі» підняла якір. Вітрила її важко звисали в мертвому, нерухомому повітрі, а матроси у вельботі налягали на весла, виводячи її на буксирі вузькою протокою. Раз, коли судно, підхоплене мінливою течією, прибилось трохи не до берега, тубільці на палубі скупчились, ніби вівці в кошарі, коли зачують знадвору виття сірого лісового розбійника. І Ван-Горн міг би й не кричати на веслярів «Шуруй-шуруй, бісові душі!», бо вони й самі налягли на весла скільки було сили, аж позводившися з банок. Вони-бо знали, яка доля чекає їх, якщо «Еренджі» застрягне на омитому морем кораловому рифі. Вони відчували той самий страх, що й прибита жахом дівчина в кормовій коморі. В минулому не один хлопець із Ланга-Ланги чи Сомо потрапляв на учту в Суу печеним, і так само хлопці з Суу часом потрапляли на бенкет у Ланга-Ланзі чи Сомо.

— Далебі, брат мій батько давно-давно ходи сюди, — озвався від стерна Тамбі до Ван-Горна, коли хвилина небезпеки минула й «Еренджі» відійшла від берега. — Брат мій батько він ходи матрос на великий шхуна. Усі пропав тут, у Суу. Брат мій батько Суу хлопці кай-кай він зовсім.

Ван-Горн згадав, як п’ятнадцять років тому в Суу пограбували й спалили шхуну «Фейр Гезевей», перебивши всю команду. Направду Соломонові острови на початку двадцятого сторіччя були ще дикунські, і направду великий острів Малейта був най-дикіший з-поміж них.

Він замислено звів очі на моряцький орієнтир, гору Колорат, що підносилась над морем на чотири тисячі футів, геть поросла зеленим лісом аж до повитої хмарою вершини. Скрізь по схилах та по менших горах уже здіймалися димові стовпи, усе нові й нові.

— Далебі, багато хлопці сиди в ліс і дивись свій око на твій, — вишкірився Тамбі.

Ван-Горн порозуміло всміхнувся. Він знав: той стародавній димовий телеграф несе від селища до селища, від плем’я до плем’я звістку про те, що на завітряному березі з’явилось вербівне судно.

Як зійшло сонце, повіяв свіжий бриз, і «Еренджі» цілий ранок летіла на північ, а поперед неї несли звістку чимраз частіші димові стовпи над зеленими вершинами. Опівдні судно привелось до вітру і ввійшло в прохід між двома острівцями, на яких росли пальми. Шкіпер із нерозлучним Джеррі стояв на прові й гукав команди стерничому. Треба було пильнувати, бо зі смарагдових глибин повсюди підіймались коралові рифи, перебігаючи всю гаму відтінків зеленого — від найтемнішого нефриту до найблідішого турмаліну, а хвилі кидали на них рухливі тіні, або ліниво пінились, або жбухали вгору снопи білих бризків, що спалахували на сонці.

Димові стовпи по вершинах розгомонілись на всі заставки, і ще задовго до того, як «Еренджі» пройшла між острівцями, весь завітряний берег, від приморських селищ до найдальших лісових, знав, що вербівне судно йде до Ланга-Ланги. Коли вже було видно лагуну, утворену низкою острівців оподаль береги, Джеррі нюхом зачув людські оселі. По гладенькій поверхні лагуни пливли численні піроги — ті на веслах, а ті мали вітрила з перистого листя кокосових пальм, і гнав їх вітер — дедалі свіжіший південно-східний пасат. На ті, котрі підпливали ближче, Джеррі сердито гавкав, удаючи із себе грізного оборонця білого бога, що стояв поряд. А потім щоразу тицявся холодненьким вологим писком у нагріту сонцем Шкіперову литку.

Увійшовши до лагуни, «Еренджі» знов повернула бортом до вітру. Так вона промчала з півмилі, а тоді передні вітрила трохи спустили, гучно ляснули грот і бізань, і судно, розвернувшися проти вітру, кинуло якір на глибині півсотні футів, у воді такій прозорій, що на кораловому дні видно було здоровезні зазубрені мушлі. Щоб відвезти тубільців із Ланга-Ланги додому на берег, не довелось підтягувати вельбота. Сотні пірог уже чекали у двадцять рядів по обидва боки «Еренджі», і кожного хлопця, що стояв на палубі зі скринькою на плечі, гукало з кільканадцять родичів та приятелів.

Через той розрух Ван-Горн не пустив на судно нікого. Меланезійці, як то буває і з худобою, в тлумі схильні не тільки до панічної втечі, а й до нападу. Двоє матросів стояли коло рушниць, що лежали на світловому люці. Боркман із половиною команди порав суднову роботу. Ван-Горн із Джеррі біля ніг, весь час остерігаючись, щоб ніхто не підійшов ззаду, наглядав за тим, як сходять у піроги ланга-ланзькі хлопці й водночас не спускав пильного ока з решти своїх матросів, що вартували дротяну загорожу понад бортом. А тубільці із Сомо сиділи кожен на своїй скриньці, щоб хто з ланга-ланзьких не вхопив котрої та не скинув у пірогу.

За півгодини все галасливе юрмище відпливло до берега. Зосталось лише кілька пірог, і з однієї Ван-Горн рукою поманив до себе Нау-Гау, найзначнішого ватажка тубільської твердині Лан-га-Ланга. На відміну від більшості значних ватажків, Нау-Гау був молодий, а на відміну від більшості меланезійців — гарний із себе, навіть вродливий.

— Здоров був, Царю Вавилонський, — привітав його Ван-Горн. Таке прізвисько він дав ватажкові за якусь, може, гадану, схожість із семітським типом і за первісну силу, що позначала його обличчя й усю поведінку.

Змалечку навиклий ходити голим, Нау-Гау ступив на палубу сміливо й не соромлячись. З одежі він мав на собі тільки ремінь від валізи, за яким стримів при голому тілі десятидюймовий ножака без піхов, а з оздоб — тільки білу порцелянову тарілку, просвердлену й почеплену на шиї за шворку з кокосового волокна. Тарілка лежала на грудях, прикриваючи опуклі м’язи. То була незмірна коштовність. Більш ніхто на всій Малейті не мав цілої тарілки.

Однак ні голизна, ні тарілка не робила його кумедним. Бо він був по-царському величний. Ще його батько царював у Ланга-Ланзі, а він піднісся навіть вище за батька. Життя й смерть тримав він у своїх руках. І часто користався з тієї влади, цвіркаючи ланга-ланзькою говіркою своїм підданим: «Убий оцього», «Убий отого», або ж «Тобі вмерти», чи «Тобі жити». Коли його батько, уже рік як зрікшися влади, здуру надумав утручатися в синове врядування, він покликав двох молодиків і наказав їм здушити кокосовим мотузком шию старому, аж поки той перестане дихати. А коли його улюблена дружина, мати сина-первістка, зважилася в пестощах порушити одне з його царських тамбо, він звелів її вбити, а тоді сам-один сумлінно зжер усю й мозок з потрощених кісток висмоктав, не поділившись ані шматочком навіть із найщирішими приятелями.

Усе в нього було царське — і порода,

Відгуки про книгу Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: