Соня - Катерина Бабкіна
– Соня, Соня, Соня, Соня, Соня, – повторював Пух, ніби він якийсь олень: – Соня, Соня, Соня.
– Вона нас убити могла! – десь поруч нудів Порох. – Він каже, ми тричі перевернулися.
– Соня, Соня, Соня, – знову казав Пух. Соня розплющила очі. Над нею було передранкове небо. Мокра трава приємно охолоджувала спину, колола під колінами, в потилицю, лоскотала щоки.
– Соня! – закричав Пух. – Хребет цілий? Тільки не вставай!
Але вставати Соня й без нього не сильно хотіла. Оленів ніде не було.
– Ви встигли побачити? – стурбовано спитала вона.
– Кого? – спитав Пух.
– Оленів, – сказала Соня. – Вожак затрубів. До польоту.
– Головою вдарилася, – сказав Порох.
– Ти що, заснула і тобі приснилися олені?
Соня насторожилася й остаточно прокинулася, бо голос, що спокійно запитував її про таку несподівану правду, не належав ані Порохові, ні Пухові. Чоловік з’явився слідом за голосом, дбайливо нахилився над Сонею і погладив її по обличчю. – Це не вожак затрубів. Це я тобі сигналив.
– Не було оленів? – спитала Соня, повільно розуміючи, що відбулося.
Чоловік посміхнувся і похитав головою.
– Жаль, – сказала Соня.
– Давай от що зробимо, – сказав він. – Ти зараз попробуєш встати, але не вся одразу, а поступово. Спочатку підведеш голову, потім зіпрешся на лікті, потім сядеш, і все це – дуже повільно, так повільно, як олені зависають у повітрі.
– Ти лікар? – спитала Соня.
– У третьому поколінні.
Соня повільно сіла. Нічого не боліло, не пекло й не заважало. У Пороха було розбите чоло, у Пуха – підборіддя. Обоє дивилися на неї перелякано.
– Нічого не турбує? – спитав чоловік.
– Де машина? – спитала Соня.
Він показав очима кудись у бік пагорбів.
«Жигуль» лежав неподалік, дещо зім’ятий, добряче втиснувшись дахом у теплу землю. Лобове все розтріскалося, але не вилетіло, бокові стекла лежали діамантовим розсипом довкола машини. Було би красиво, якби колеса все ще безпомічно крутилися в повітрі, але вони не крутилися. Перше світло пускало іскри з битого скла, ніби з-під копит чарівного оленя.
– Страшно? – спитав чоловік.
– Тепер – так. – Соня уважно подивилася на нього, очі в нього були якісь дивні, світло-блакитні, уважні, вони або трохи косили, або просто незвично були посаджені – якась невловима неправильність приваблювала погляд, змушувала зосереджуватися на них, вдивлятися, розгадувати.
– Тепер можеш не боятися. Встанеш?
Соня звелася на ноги, Пух, Порох і чоловік уважно на неї дивилися. Все з нею було гаразд.
– Це тому, що ми спали? – спитав Пух. – Ми живі, тому що ми заснули і розслабилися?
– Ви живі тому, що ви живі, машина у вас стара й міцна, лінія життя довга, їхали ви повільно, день був вдалий, і тому, що ви заснули і розслабилися, – сказав чоловік-лікар у третьому поколінні. – У будь-якому разі, розслабитися ніколи не завадить, хоча це нічого не гарантує.
– З нею нам ніщо нічого не гарантує, – сказав раптом Порох. – Як можна заснути за кермом?
– Женю… – пробував зупинити його Пух, але це навряд чи було можливо.
– Заснути за кермом, везучи двох пасажирів, – нив він, – у чужій країні. Ризикувати чужим життям через якихось оленів. Ми могли ніколи більше не прокинутися живими. І ви – як можна сигналити водієві, що спить?
Соня знову сіла на траву, їй страшенно хотілося спати – Настя казала, це має початися десь після першого місяця. Чомусь згадалася Порохова баба, він зараз нив і кляв так само, як і вона, сидячи в туалеті зранку. Ніяких сил не було його слухати.
– Кара Господня, – сказала Соня. – Це мала бути Господня кара. За содомію. Ви живі, тому що я з вами була, а я тут ні до чого в цих історіях.
– А ви педики? – зацікавлено перепитав чоловік.
– Соня, – з докором сказав Пух. Порох мовчки висмикував сумки з машини, відкривши багажник, наскільки це було можливо в такому положенні.
– Брати-гомосексуалісти, – вмощуючись на траві і якось одразу засинаючи, сказала Соня. – Музиканти-птахолови. Пухи-порохи.