Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

Із її появою усе навкруги стало на свої місця. Василь дуже радів, що дожив до часу, коли на всі або майже на всі питання, які не давали йому спокою впродовж життя, знайшлися чіткі і зрозумілі відповіді.

— Знаєте, дядьку Василь, — голос у Марічки був дзвінкий, як у дитини.

— Дитино, я тебе благаю, давай без «дядьку», га?

— Гаразд, — посміхалася жінка і вже серйозніше продовжувала, — знаєш, Василю, може статися так, що через мене матимеш неприємності.

— Неприємності? — Василь озирнувся навколо. — Неприємності — це те, що було в моєму житті до того, як ти з’явилася. А зараз навпаки, все, що навколо, — то одні тільки приємності! Он і ліс приємність, і хата стара також, а про козеня я взагалі мовчу.

Марічка голосно сміялася. Її сміх був легкий, неначе спів жайворонка, і плив далеко-далеко.

Одначе Марічка мала рацію. Неприємності таки сталися. Та ще й які. Ось уже кілька днів Василь виходив, ставав біля хати і чекав на жінку, щоб усе розповісти їй.

— Марічко, та де ж ти? — тихенько, наче молитву, бубонів він собі під ніс. — Біда у мене, велика біда. Допомога потрібна...

Аж раптом старий відчув, що Марічка таки прийде, — у голові, немовби самі собою, склалися слова: «Я вже поруч». Він на мить завмер і посміхнувся.

— От і добре, дитино. Зараз картопельки накопаю, зваримо та поїмо, як годиться...

Нічим не примітний білий мікроавтобус «Мерседес Сприн­тер», схожий на інші міжміські бусики, що бігають Київщиною, стояв обабіч дороги кілометрів за п’ять від Дитятків — пропускного пункту до зони відчуження. Вікна автобусу були щільно занавішені шторками. Всередині сиділи хлопці з Контори. Усі п’ятеро вбрані у камуфляж. На головах завернуті, як звичайно, шапочки-балаклави, які при потребі вмить перетворювалися на маски і ховали обличчя власників. Між коліньми у кожного стояв чималий наплічник із усім необхідним, на колінах лежали модернізовані скоротшені автомати Калашникова з лазерними прицілами.

— Ось, беріть кожен, — Анісімов простягнув парубкам карти, на яких було відмічено маршрут.

Від Києва до зони група дісталася швидко. Щоб не привертати зайвої уваги, вантажилися в гаражі на території СБУ. Росіянина таки довелося трохи почекати.

— Що за..? — матюкнувся Анісімов, коли той нарешті з’явився.

— Мав розмову з керівництвом, — спокійно знизав плечима Михайлов. — Та й речі деякі чекав.

— Ось твій наплічник і зброя. Все необхідне: сухпай, набої, прилад нічного бачення — все є. Якщо ще хочеш брати щось своє, нема питань, тобі ж і тягнути на своєму горбі.

За хвилину росіянин вже спакував принесені речі у наплічник. Той вийшов значно більшим ніж у інших.

— Усьо свайо нашу с сабой? — підморгнув росіянину Дяк.

— Ще з дитинства мама привчила, — пробурчав росіянин, поставив наплічник біля сидіння і заскочив до буса.

Дорогою всі мовчали. Водій увімкнув якусь легку му­зику. Росіянин відвернувся до вікна і через щілину між завісами розглядав дорогу. Дяк із Сомовим дрімали, відкинувшись на спинки крісел, Анісімов переносив якісь позначки з електронного планшета на паперові карти. Андрій і собі обіперся на спинку і дивився вперед. «Уже й осінь на носі, а відпуски й не було, — Андрій заплющив очі. — Ото б зараз на море. В Судак... Або в Одесу...»

У напівсні Андрій напрочуд явно відчув запах моря. Потім до нього долинув звук хвиль, які набігали на берег. А ще за мить Андрій побачив затиснуту між гірськими валунами смужку піску і берег моря. Поміж камінням на вологому піску виднівся ланцюжок слідів, які вели кудись за найближчу скелю, — жіночих слідів. Андрієве серце забилося швидше, він уже знав, чиї це сліди.

Уперше цю дівчину Андрій побачив уві сні, коли ще перебував у війську. Невисоке, тендітне, темноволосе дівча нібито прийшло під ворота частини, де він стояв на посту, і спитало, чи, бува, не прибився тут песик, мовляв, відв’язався і втік. Андрій хотів щось відповісти дівчині, та чомусь не міг промовити ані слова, а лише дивився у її величезні блакитні очі. А потім прокинувся. Виявилося, він задрімав у будці біля воріт частини. Кліпнув очима і побачив малого песика, який саме пробігав повз у бік села. Образ дівчини був настільки реальним, що Андрій засумнівався: а чи був то сон.

— Дівки сняться, то нормально, Андрію, — поляпав його по плечі старшина, якому він розповів свою історію, — гірше, коли лише самі цуцики, ги-ги.

Ця дівчина з’являлася в Андрієвих снах і надалі. Величезні блакитні очі неначе переслідували його. Здавалося, дівча живе у снах паралельно з Андрієм. Дорослішає, змінює зачіски і місця появи.

Ось і зараз, Андрій ступав по вологому піску і відчував, що побачить її знову. Скільки разів він хотів заговорити з нею, та це не вдавалося ніколи. Може, цього разу? Андрій обійшов каменюку і справді побачив жінку. Цього разу вона була вдягнута у військову форму. Темне волосся закривала бандана. Жінка сиділа на камені в профіль до Андрія і вдивлялася в морський горизонт.

І знову язик Андрія ніби прилип до піднебіння. Не в змозі нічого сказати, чоловік простягнув руку і спробував доторкнутися до жінки. Вона ж повернула до нього обличчя і піднесла палець до вуст, мовляв: мовчи. У цей момент земля навколо здригнулася, немов від вибуху, і дівчина розсипалася, неначе була з піску.

Від несподіванки Андрій кліпнув очима і прокинувся. Виявилося, що це сіпнувся бус. Сіпнувся і спинився.

Анісімов звірив точку зупинки за GPS-навігатором, наніс її на папір і повернувся до групи.