Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

поміж собою називали місце своєї служби Андрієві колеги, була схована від сторонніх очей у самому центрі Києва, в двоповерховій будівлі на території СБУ. Робітники Контори ходили в цивільному і ззовні нічим не відрізнялися від СБУшників. Вивіска «Управління інформаційного контролю» теж не привертала уваги. Контроль, то й контроль — у службі тих управлінь з незрозумілими назвами вистачало. Насправді ж робітники управління до СБУ мали таку ж причетність, як тролейбус до прядки.

Андрій підійнявся на другий поверх. У приймальні генерала вже чекало троє. Здоровань Олексій Анісімов, якого Андрій знав ще з інституту, Володя Дяченко, або Дяк, як його називали у Конторі, спеціаліст з вибухівки, і Микола Сомов, професійний пірнальник та дігер.

— Привіт, народе, — Андрій потиснув руки хлопцям, кивнув до секретарші Наді. — Бачу, що не одного мене викликали. Олексо, ти, часом, не знаєш навіщо?

Анісімов знизав плечима. У цю мить двері з кабінету генерала відчинилися, і виглянув він сам.

— Зібралися? Заходьте.

На вигляд генералові було трохи за шістдесят. Якщо відверто, то Андрій точно й не знав, яке саме у того звання. Знав лише, що він служив у Афганістані та Лівії. Вийшов на пенсію, а потім несподівано очолив новостворену контору. Офіційно посада Дмитра Сергійовича Савченка називалася «керівник управління інформаційного контролю». А неофіційно всі підлеглі називали його просто «генерал».

— Сідайте, знайомтеся, — генерал кивнув у бік столу, за яким сидів білявий здоровань, — це Іван Михайлов, наш колега з Росії.

Просторий кабінет генерала міг спокійно вмістити чоловік із тридцять. Сам генерал, зазвичай, сидів на чолі довгого столу у вигляді літери «Т». Над ним, за спиною, з фотографії посміхався президент. Трохи праворуч, в бік вікна, висіла величезна «плазма», під якою на тумбочці розмістилося багато апаратури. З іншого боку у стіну був вмурований сейф, який усім своїм виглядом показував, що бачити його, це ще не означає зуміти відчинити. Підлогу кабінету вкривав товстий темно-зелений килим, що стишував звуки кроків.

Чоловіки розсілися, генерал оглянув усіх, узяв зі столу пульт, увімкнув телевізор і встромив у гніздо флешку.

— Для початку, я вам дещо покажу. Після цього вам буде легше зрозуміти завдання.

На екрані з’явилося дівоче обличчя. Дівчина стояла в просторій кімнаті. За спиною було видно кілька моніторів, якісь пульти. Повз дівчину пробігали люди. Глибше хтось встановлював на штатив відеокамеру.

— Надзвичайна пригода спіткала знімальну групу телеканалу «Моя планета» під час зйомки документального проекту «Нічия земля». Уже два дні четверо працівників каналу, які знімали матеріал у Чорнобильській зоні, не виходять на зв’язок»...

На екрані пішли кадри із зони відчуження. Старі, часів ліквідації, потім нові, зняті не так давно. Якийсь чоловік стояв у Прип’яті біля чортового колеса і щось розповідав, потім з’явилася білява дівчинка біля пам’ятника пожежникам у Чорнобилі. Вона ворушила губами, та все перекривав голос дівчини-диктора:

— Добре відомі телеглядачам журналісти Настя Чорноброва та Марк Жадан, а також оператор Олександр Лєсін і водій Дмитро Кулик таємниче зникли. Пізніше з робочого телефону групи на номер координатора телеканалу прийшло СМС із одним словом «допоможіть». Керівництво каналу, міліція і ФСБ поки що ніяк не коментують зникнення журналістів.

Генерал натиснув ґудзик паузи і кинув пульт на стіл.

— Ця інформація просочилася у російські ЗМІ. Колеги з ФСБ поки що контролюють ситуацію. Наші журналісти взагалі ще не в курсі, однак скоро будуть. Ви розумієте, що це означає?

Генерал знову оглянув усіх присутніх. Чоловіки сиділи мовчки, на мить кабінет заполонила гнітюча тиша.

«Усе, мамо, тепер точно не заїду, — Андрій не відривав очей від генерала. — І з якого дива взагалі тих телевізійників у зону пускати? Попридумували: відкритість для преси, позитивний імідж держави. Їдьте, дивіться, розповідайте іншім, як у нас тут чудово. Кажуть, ніби вже екскурсії на Прип’ять возять. От і догралися».

— Отже, в зоні зникає група журналістів, — провадив далі генерал, — причому, з іншої держави. А на носі — вибори до Верховної Ради. Кому це потрібно? Мені так точно не потрібно. Або це провокація, або там насправді неприємності. Саме тому я тут вас і зібрав. Наш колега знає трохи більше, тому його й прислали. Отож слухайте. Говоріть, пане Михайлов.

Здоровань підвівся, розкрив електронний планшет і поклав його перед чоловіками.

— Я буду розповідати, а ви зможете переглянути деякі документи. Зрозуміло, що інформація дуже секретна. Ситуація патова, тому ФСБ вирішила відкрити її вам попри те, що вона може бути розцінена неоднозначно. Росії не потрібні скандали під ваші вибори і звинувачення у тиску на існуючу владу. Отож. На планшеті ви бачите деякі повідомлення, перехоплені нами на початку року.

Володя Дяченко тицьнув пальцем у планшет. Усі, окрім генерала, який розслабився у кріслі і запалив цигарку, зігнулися над столом і роздивлялися документи.

— Якщо коротко, — вів далі росіянин, — то ФСБ отримала інформацію про терористичну групу. Це націоналістично налаштована група. Вони називають себе «Кві###тники», з наголосом на «і».

— Ви отримали інформацію про терористичну групу на нашій території і тримали все це в таємниці? — обізвався Дяк.

Генерал нетерпляче підняв угору палець, мовляв, не переривай, і Дяк замовк.

— По-перше, спочатку нічим було ділитися, — поновив розмову росіянин. — Доки все обмежувалося лише антиросійськими лозунгами, ми просто тримали це на контролі. Та близько місяця тому перехопили кодоване листування. Дивіться документ вісім. Так от, згідно з ним «Квíтники» збираються влаштувати теракт на Чорнобильській станції і перекласти відповідальність на нас.

— На кого це «на нас»? — не витримав Андрій, якого рівновага гостя дратувала.

— На російські спецслужби, — спокійно відповів той. — План у них простий. Бабахнути перед виборами і поширити дезу, що нібито ваша влада дозволила Росії в зоні випробовувати якусь зброю. Щось пішло