Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Піду я до сусідки. Вона мене ще вранці запрошувала, – несподівано сказала Уляна.

– Я з тобою! – схопившись, вигукнула Ярина, бо второпала, що тітка навмисне залишає її з Данилом наодинці.

– Чого б це? – здивувалася Уляна. – Краще сиди вдома, а то ти змерзла, а на вулиці прохолодно.

– Ні, я вже зігрілася. Візьми мене з собою! – благально сказала дівчина, скоса поглядаючи на Данила.

– Добре, ходімо!

Ярина з Уляною вийшли з хати, дійшли до стежки, що вела на той бік балки. Тут жінка зупинилася і відверто запитала: «Ярино, що у вас з Данилом сталося?»

Ярина зашарілася, але не відповідала. Уляна помовчала, а потім знову заговорила:

– Дитинко, розкажи мені все чесно, – зажадала Уляна. – Я не стану тебе лаяти або засуджувати, бо хто не був молодим, той не був дурним! Данило що, зазіхнув на твою честь?

– Та Бог з тобою, тітонько! – ужахнулася Ярина. – Та ніколи він не зробив нічого такого, від чого було б соромно мені чи йому!

– Тоді чому ти його боїшся?

– Просто він… він… – м’ялася Ярина. Але вона й сама не могла зрозуміти, чим саме її бентежить Данило.

– Теж припав тобі до душі, як і ти йому, – закінчила за неї Уляна. І тут же їй стало шкода Ярину, яка низько опустила голову, зробившись яскраво-червоною від збентеження. Жінка обняла дівчину за плечі й почала гладити по голові, питаючи: – І що в цьому страшного, що ти його цураєшся? Хіба мій небіж поганий?

– Та ні, тітонько! Данило він… він хороший! Просто я… Я не вірю йому! – затинаючись, промовила Яринка.

– Чому? – здивувалася Уляна. – Може, він і легковажний, але це тому, що не одружений, а от як одружиться, то з нього добрий чоловік буде!

– Ах, ні! Не тому! Просто… Я ж коли з дому втекла, то в дорозі Данило поводився зі мною, як із маленькою – все дражнив і насміхався. До сліз образливо було! А тепер різко змінився і проходу мені не дає. І як його тепер зрозуміти?

– Ох, Данило! Споганив криницю, а тепер хоче водиці, та не вдається напитись. Яриночко, доню, що було, то загуло! Ти ж тоді ще недолітком була, а нині гарнішої за тебе дівки в усьому Дикому Полі не знайти! Цей бовдур тільки заради тебе сюди їздить, бо закохався по самі вуха! Тільки ось тобі самій вирішувати – потрібен тобі Данило чи ні. Якщо не любиш його, то скажи йому про це чесно. Тільки не бійся з ним говорити про це! Ну, а якщо він тобі милий, то… – Улянка пустотливо і двозначно усміхнулася.

– А якщо він просто морочить мені голову? – запитала Ярина. – Адже він старший за мене!

– Ну, то й що, що старший?! Він старший за тебе лише на десять років, і що ж йому тепер, не можна тебе кохати? Ти, дитино, краще не ходи зі мною до сусідки, а прогуляйся, бо саму себе не можеш зрозуміти, – м’яко промовила Уляна, поцілувала дівчину в лоба і швидко пішла стежкою.

«Ох, ну чому мені так складно повірити в його кохання? А чи кохаю я його? Мене до нього тягне, але… Ох! Я справді сама себе не можу зрозуміти!» – зітхнула Ярина.

Чужі гріхи порахувати ти старанно рвешся?

З своїх почни, і до чужих навряд чи доберешся!

Теплим квітневим ранком 1652 року в березанській корчмі було порожньо, оскільки всі завсідники були зайняті своїми справами. Тому корчмар Іцко знічев’я уважно спостерігав за двома постояльцями, які в задумі сиділи за столом.

Один із них, сивий чоловік похилого віку, мав благородний вигляд: його одяг був хоч і не новий, проте добротний; гордовитий погляд карих очей видавав людину шляхетного походження, а суворий вираз обличчя – бувалого вояку. Його супутник був вродливий, кароокий і на вигляд мав не більше двадцяти років. Одразу було ясно – це батько і син: надто вже впадала в очі їхня схожість.

«Ніби як пани, та не пани! Були б панами – горілки б зажадали, – міркував Іцко. – А так сидять із такими благочестивими пиками, немов опрісноки їм солодші за десятирічний мед».

Тут літній постоялець так різко скинув на Іцка пронизливий погляд, що той аж здригнувся. І поманив корчмаря до себе таким владним жестом, що той одразу ж підійшов, догідливо вклонившись.

– Ти часом не знаєш Лукаша Бережного? – запитав чоловік.

Іцко з жахом зиркнув на свого клієнта і перехрестився.

– Чого це ти хрестишся? – насупився той. – Що з Лукашем таке? Він що, загинув або…

– Та якби ж загинув, пане! – гаряче перебив його Іцко. – Помер він, вірніше стратили його.

– Як так? – збліднувши, спитав чоловік, а його син стривожено поглянув на нього.

– Та річ у тому, що… – Іцко зам’явся, але потім рішуче підсів до своїх клієнтів і заговорив: – У нашого сотника Станіслава Черевковського було двоє онуків від єдиного сина. А ще була молода дружина, Маланка. Така гарна, що й очей не відвести! Але в кого жінка молода, тому велика біда. Хвойдою вона виявилася – зв’язалася з цим Лукашем Бережним, про якого ти питав. Він у нашого сотника джурою служив. Не знаю, скільки вони під самим носом у Черевковського блудили. У такій справі свічку їм ніхто не тримав! Але одного разу зникли сотникові онуки. Маланка набрехала чоловікові, що начебто втекли діти до свого хрещеного на Січ. Проте Черевковський уторопав, що вона бреше, прослідкував за нею і спіймав її на перелюбстві з Лукашем. Ось тоді і з’ясувалося, що коханці давно планували цих дітей убити, щоб усе майно старого у спадок отримати. І саме тому діти змушені були втекти. І ось дізнавшись про це, – захлинаючись від задоволення, розповідав Іцко, – наш сотник наказав Лукаша на очах у Маланки на палю посадити. А вона, не витримавши такого горя, повісилася. А так цим двом і треба, бо думали, що Бога за бороду взяли! Ти чого це, пане? – здивовано запитав корчмар, бо обидва чоловіки стали біліші за крейду, а на їхніх обличчях ясно читалася мука.

– Нічого! – хрипко відповів той. – А коли це сталося?

– Минулого року, навесні, все сталося. Але треба ще сказати тобі, пане, що Господь справедливий! Добре наш сотник поплатився за свою жорстокість – онуки від нього відмовилися! Я про це достовірно знаю, бо власноруч від імені онуків листа писав! Черевковський їхнього батька з дому