Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Відчепися від мене!

– Та хіба тебе хлопці ніколи водою не обливали?

– Ні, не обливали! – відповіла Ярина. Її зачепило не те, що Данило її облив, а те, що змусив засоромитися. Але насправді Яринку збентежив його погляд, який одночасно і приносив задоволення, і тішив самолюбство, і бентежив, й обурював. Досі ніхто й ніколи так на неї не дивився.

– О, я перший! – весело відповів Данило, за що Яринка сердито штовхнула його ліктем у бік. – Ну, не гнівайся! Хоча коли ти злишся, тільки гарнішою стаєш – твої очі так і виблискують, немов зірки темної ночі.

– Відчепись!

– На якій козі до тебе під’їхати, щоб помиритися? – не вгамовувався Данило та обняв її за плечі, явно отримуючи задоволення від своєї витівки.

Ярина уважно на нього подивилась і ображено запитала:

– Даниле, навіщо ти мене дражниш?

– Яринко, ну коли ти вже подорослішаєш? – удавано скрушно зітхнув хлопець. – Я ж не дражню, я заграю. Краще ходімо додому. Тобі треба переодягнутися. Боронь Боже, застудишся, а я цього собі ніколи не пробачу!

Від його слів Ярина зніяковіла, а задоволений Данило міцніше обняв її за плечі і повів додому. Коли вони дійшли до хати, то побачили Олену, яка окинула їх неприязним поглядом.

Насправді Оленка здивувалася, побачивши, що Данило обнімає її подружку. Адже цей гульвіса сподобався їй ще минулого разу. Не те, щоб вона у нього закохалася, але Данило вигідно відрізнявся від інших зимовчаків – одразу було видно, що справжній чоловік, козак-лицар, а не тюхтій. Та й на язик був клепаний! І дівчина мимоволі відчула заздрість – їй теж схотілося такої уваги з боку хлопця.

– Ти що, змерзла? – сухо запитала Олена, вказуючи на кунтуш.

– Ні! Він мене водою облив! Тепер доведеться переодягатися! – вигукнула сердита Ярина і побігла в хату.

«Ось у що пристойне перевдягнутися? Це була моя найкраща сорочка!» – засмучено думала дівчина. Полотно на цю сорочку Степан привіз Ярині на гостинець із ярмарку минулої осені разом зі стрічками і дорогим сукном, і всю зиму вона старанно прикрашала її вишивками – у шістнадцять років кожній дівчині хочеться виглядати ошатно навіть у глушині.

Коли Ярина, вдягнена простіше, вийшла з хати, то Данило мило базікав з Оленою. Та ледь побачивши її, одразу забув про свою співрозмовницю. І бідну Оленку знову гризнула досада.

Всі троє вирушили гуляти. Олена йшла поруч із Данилом, мило базікаючи. А Ярина йшла позаду сама й тому помітила, як підозріло ворухнулися кущі попереду, і зупинилася. Помітив це й Данило і миттєво вихопив шаблю – мало хто міг забрести у зимівник! Але з кущів вилетіли Ілля і Кирило і щедро плеснули на нього водою. Взагалі вони збиралися облити дівчат, але Ярина стояла далеко, а моторна Оленка сховалася за спину Данила, який умить став мокрим із голови до ніг. Повисло мовчання: хлопці перелякалися, дівчата завмерли, а Данило онімів від люті.

– Ви що, шмаркачі, робите? – загорлав він, нарешті повернувши дар мови. – Вам що, повилазило?

– Прости, дядьку Даниле, ми не тебе – дівчат хотіли облити, а ти недоречно попереду йшов… – почав виправдовуватися Ілля.

– Та який я тобі в біса дядько? Теж мені небіж знайшовся! Попереду я йшов… А ти мені що, вказувати будеш, де мені йти? – шаленів Данило, бо дівчата заливисто зареготали. – Ану, забирайтеся звідси під три чорти, щенята! Ще раз мені на шляху попадетесь – шкури з обох спущу! – горлав він.

Збентежені хлопці пішли. Вони побоювалися Данила, вважаючи його навченим життям чоловіком, якого слід шанувати. Дівчата, хихочучи, пішли з ними. А Данило, мокрий, осміяний і злий, залишився стояти на стежці. Але тут Яринка повернулася до нього.

– Данилочку, ти як переодягнешся, то сходи води принеси – мені завадив, так тепер виправляй! – янгольським голоском мовила вона і швидко втекла. З обуренням парубок побачив, як Ярина наздогнала Іллю і, поклавши йому руку на плече, щось шепнула на вухо, а той, прислухаючись, поклав їй руку на талію, але потім, засоромившись, прибрав. Данило мало не загарчав від люті, сховав шаблю, яку все ще тримав у руці, і поплентався додому.

Погостювавши ще зо два дні, Данило повернувся на Січ, зарікшись найближчим часом приїжджати до Тихого Яру через байдужість Яринки. Але місця собі не знаходив і все думав про Ярину, поки не дійшло до того, що почав бачити її у снах. Та ще й зустрів Ярему! Поглянувши на точну копію своєї любки, Данило помчав у зимівник.

І на цей раз Данилові пощастило – Ярина поставилася до нього трохи прихильніше. Проте Данила це не влаштовувало – йому хотілося побути з Яриною наодинці, але постійно хтось заважав.

– Ярино, а давай верхи покатаємося! – одного разу запропонував він.

– Ні. З тобою буде нецікаво, бо ти – нудьгар, – підштрикнула Яринка.

– Я – нудьгар? – здивувався Данило і доклав усю свою красномовність, щоб умовити її, але дівчина навідріз відмовилася.

Тоді Данило підступно натякнув, що знає одне місце, де росте багато степової суниці. Яринка одразу зацікавилася – минулої весни дядько привозив їй із Уляною повний кошик суничок, але збирав він їх десь далеко, і вона гадки не мала, що ці ягідки ростуть зовсім поруч.

– Татари навмисно пасуть кобил у тих місцях, де росте багато суниці, і тоді молоко цих кобил пахне суницею, – розповідав Данило. – Маленьким я часто туди бігав поласувати.

– З Галею? – запитала Яринка.

– Ага. Це ж моя приятелька була.

– Та я й дивлюся, що у тебе приятелі самі жінки! – глузливо мовила дівчина.

– А ти що, ревнуєш? – стрепенувся Данило. – Чи шкодуєш, що не моя приятелька?

– Ти старий, щоб бути моїм приятелем! – знайшлася Ярина.

– Ну, раз я старий, то піду їсти сунички сам, – образився Данило.

– Так нечесно! Ти обіцяв мене туди відвести!

– Нічого я тобі не обіцяв! Я сказав, що знаю, де вона росте. Але вести туди не обіцяв.

– Ну, і їж її сам! – намурмосилась Ярина, на що Данило тільки хитро посміхнувся.

А наступного ранку обоє вирушили на заповітний лужок. День видався задушливим, і вони йшли неспішно, розмовляючи і змагаючись у дотепності. І Яринка встигла змучити Данила своїми піддражнюваннями. Але він стоїчно зносив таке насильство, бо після кожного жарту дівчина так лагідно йому всміхалася, що він готовий був терпіти що завгодно. Очі її сяяли, а руді коси золотились і палахкотіли на сонці так, що Яринка мимоволі нагадувала Данилові вогник.

Нарешті вони дійшли до широкої луки, де в густій траві росла суниця. Не встигла Ярина знайти і