Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

поставив стіни з лози, обмазав їх глиною, навалив навколо них землі, настелив дах із очерету й отримав цілком зручне житло. А всередині було ще простіше – лавка, крихітний стіл, довга скриня для одягу, яка слугувала ліжком, і піч-кабиця для приготування їжі. Але незважаючи на убогість свого житла, старий був гостинним господарем.

Так минуло літо 1651 року.

Одного дня наприкінці вересня Ярина з Уляною сиділи вдома, коли до них завітала незнайома Яринці жінка. Побачивши її, Уляна аж підскочила і кинулася її обнімати.

– Боже мій, Галочко! Невже погостювати приїхала? – питала тітка. Ярина пригадала, що ця Галя – дочка одного з сусідів і Данилова приятелька дитинства. Балакуча Уляна часто розповідала їй про дитинство та юність небожа, тому дівчина знала, що ця Галя дуже подобалася Данилові, та так сильно, що він заміж її кликав, але вона йому відмовила. Дивлячись на гостю, Ярина почала розуміти, чому вона подобалася хлопцеві – Галя була висока, ставна, гарна. Тільки погляд її був хижий і видавав корисливу та недобру людину.

– Та овдовіла ж я, тітонько, – відповіла Галя і гірко розплакалася, розповідаючи, що навесні її чоловік загинув у сутичці з поляками, і вона змушена була повернутися до батьків із двома маленькими синами, бо жити їй стало ні на що.

А ще Галя розповіла, що ляхи порубали козаків десь під Берестечком[16] і пішли війною по Україні, спалюючи, грабуючи і вбиваючи всіх на своєму шляху, не шкодуючи ні малого, ні старого. І село, де вона жила, теж знищено. Литовці спалили Київ;[17] а народ піднявся проти ляхів ще завзятіше, ніж у 1648 році. І такі в Україні страшні часи настали, що люди тікають світ за очі! Улянка слухала ці страшні новини, хрестилася і від душі жаліла нещасну вдову.

– Ой, а це хто? – здивовано запитала Галя, нарешті помітивши Ярину.

– Це Яриночка, наша зі Степаном прийомна дочка, – з гордістю відповіла Уляна.

– Добре, що ви її до себе взяли, бо гірка була б її доля, – байдуже мовила жінка, зиркнувши на Ярину.

Спостерігаючи таке невтішне горе, Ярина піймала себе на думці, що не співчуває жінці – надто вже награно-трагічною виглядала її скорбота. І було щось у цій жінці таке, що викликало настороженість й антипатію. Але Уляна нічого не помічала, а щиро втішала удовицю.

– А як Данило? – запитала Галя, нарешті переставши хлипати. – Чому ти про нього не розповідаєш?

– Ох, Данило! Як був минулого року, так досі немає і бозна-коли з’явиться. Сумуємо ми за ним сильно! – зітхнула Уляна і тут же заметушилася: – Боже, а якщо він із козаками на ляхів пішов?! Адже Степан говорив, що його давно на Січі немає! Ще навесні поїхав. О Господи, вбережи його від смерті лютої!

– Та Бог з тобою, тітонько! – вигукнула Галя, чомусь досадливо скривившись. – Живий Данило! Такий, як він, нізащо не загине. Мабуть, воює з козаками. Він же справжній лицар!

– Ох, нехай твої слова та Богу у вуха полетять! – шморгнувши носом, відповіла Уляна. – Укрий його, Пречиста Діво, своїм святим Покровом!

Галочка ще трохи покрутилася і пішла, а Ярина мимоволі задумалася: якщо в Україні такі лиха кояться, то чи не постраждала її родина? «Це все-таки мій рідний дід! Господи, вбережи його від смерті! І Любу, і Настю! Але чому ж Данила досі немає? Невже він загинув? – подумала Ярина і злякалася цієї думки. – Відведи і заступи, Боже, таке горе і від нього, і від тітки з дядьком! Спаси і вбережи Данила! Хоча такий, як він, навряд чи загине – надто вже він обережний і спритний!» Але її душу охопила тривога за Данила, а серце стислося від досі незнаної щемливої туги – згадалося, як він заступився за неї в корчмі, як вони разом їхали у зимівник.

Після того Ярина часто думала про Данила і непокоїлася за нього. Її сім’я вціліла – Ярема, відвідавши її, розповів, що хрещеному від діда передали листа, у якому той повідомляв, що всі вони живі, виявляв чудеса смирення, гірко каючись у своїх помилках, та вимагав від Петра повернути йому онуків.

Минули осінь і зима, але від Данила не було звісток.

Розділ 6
Степова суниця

Навіть суворість коханої жінки сповнена нескінченної чарівності, яку ми не знаходимо в найщасливіші для нас хвилини в інших жінках.

Стендаль

Даремно Ярина хвилювалася – Данило був живий, здоровий і в міру вгодований. Він справді навесні пішов у похід, розраховуючи отримати багату здобич. Але, на жаль, заповзятливий хлопець помилився – битва під Берестечком обернулася трагедією для всієї України. Данило, звичайно, засмутився, проте, поміркувавши, визнав, що не все так погано – він живий. Перезимувавши у своїх батьків, хлопець навесні повертався на Січ, а по дорозі вирішив зазирнути у Тихий Яр.

Заїхавши на дядькове обійстя, Данило зібрався йти в хату, коли раптом двері відчинилися і назустріч йому вискочила Ярина з відром у руці. Хоча був лише кінець березня, погода стояла напрочуд тепла, і дівчина вийшла в самій сорочці та спідниці-обгортці. І Данило здивовано завмер – з того часу, як він її востаннє бачив, Ярина витягнулася вгору, зникли її худорба і вугластість, а тіло набуло спокусливих жіночних форм. Навіть обличчя змінилося – щічки округлилися, налились ніжним рум’янцем, а шкіра була молочно-білою. Ця білість різко контрастувала з червоним кольором її губ, від чого вони здавалися ще яскравішими, а великі зелені очі дивилися пустотливо, навіть із викликом. Дівчина підбігла до нього і так щасливо усміхнулася, що хлопець остаточно розгубився.

– Здрастуй, Данилочку! – привіталася вона, не приховуючи своєї радості, і заторохтіла: – До тітки приїхав? Ти часом не бачив моїх брата і хрещеного? Як вони там? Здорові?

– Так, – відповів Данило, від подиву не розуміючи запитань, та отетеріло дивився на дівчину. Ярина стояла коло нього, чекаючи розповідей, але так нічого і не почувши, пішла по воду. «Треба ж! Як погарнішала!» – подумав Данило, проводжаючи її поглядом. І навіть облизнувся, задивившись, як вона іде, граціозно похитуючи округлими стегнами, а потім увійшов до хати.

Тітонька зосереджено поралася біля печі, але на стук дверей оглянулась, очі її блиснули радістю, і вона кинулася обнімати небожа.

– Нарешті! – радісно вигукнула жінка. – Господи,