Франческа. Повелителька траєкторій - Дорж Бату
— Та не сову, а індика! Буває, сидить такий значний, наче князь, надметься, кирпу гне й накази роздає: «Царь во дворца, царь во дворца! На трон сєла! Ході то, дєлай сюда! Улибайся, пупсік, чо злой сідіш?» — Франческа доволі схоже перекривила Бората.
Усі знов зареготали. Я зціпив зуби. На диво, порівняння з Боратом Соґдієвим [16] мене нітрохи не образило. Мені здається, що Саша Коен хоч і карикатурно, але досить влучно зобразив середньостатистичного журналіста: щирий, відкритий, неупереджений і наївний, злегка (а подекуди й неабияк) придуркуватий і чесний. До всього цього додаються антисемітизм, сексизм і гомофобія (щоправда, Борат не завжди розуміє, що це таке насправді). Що тут приховувати, серед українських журналістів чимало таких боратів соґдієвих. Розлютило мене тільки те, що Франческа вважає, ніби я пихатий йолоп. Ну нічого. Вона в мене ще затанцює польку на розпеченій сковороді!
— А небагатослівний він тому, що мову ще погано знає, — добила мене Франческа. — Він часом розмовляє, наче Борат!
«Стривай-но, потворко. Я тобі це пригадаю! — подумав я. — На себе подивись! Говориш, як Луїджі з “Тачок”!»
— Та нормально він розмовляє, — заступився за мене Рассел. — У мене ніколи не виникало проблем.
— Та в мене проблем теж не виникало, але іноді так хочеться побалакати, а він такий небагатослівний! — пожалілася напарниця.
— Сара МакКарті теж мало говорить, — сказав Рассел.
— Вона закохана в полковника! — Франческа видала найпопулярнішу на авіабазі плітку. — Тільки це таємниця!
— Теж мені таємниця, — всміхнувся у вуса Баррел.
Я не витримав і помаленьку почав виходити з укриття. Проте дорогі колеги так захопилися плітками, що мене й не помітили.
— Будь вдячна, що він тебе взагалі слухає і реагує, — уже вкотре заступився за мене професор. — Ти ж строчиш, наче автоматична гвинтівка.
«Наче сорока», — уточнив я подумки.
— Він мені ні разу про це не казав! Ніколи мені не дорікав! У мене таке враження, що він мене не завжди розуміє! — ображено заторохкотіла Франческа.
— Та все я розумію! — я не витримав і подав голос.
Трійця заклякла.
— Ой! — пискнула Франческа й затисла рота руками.
Офіцер Баррел пірнув у папери. Професор Рассел почервонів і став протирати окуляри.
— Ну, чого зупинились? — сказав я. — Продовжуйте далі суд Лінча, у вас непогано виходить!
— Е-е-е… а-а-а… Який суд Лінча? — Франческа спробувала прикинутися шлангом.
— Значить, я панда на ім’я Борат? — я свердлив напарницю очима. — Жирна, вайлувата й тупа панда?
— Панди не тупі… — пробелькотіла Чессіна, — вони милі й добродушні…
— «Як ши маш? Мене звай Борат! Два людєй ноль блядєй! Дженькує!» — видав я напам’ять усі цитати з Бората, які знав.
Доктор Рассел зареготав так, що я аж злякався, чи не вхопить його удар. Ніхто, крім професора, більше не сміявся. Офіцер Баррел рився в паперах і рохкав, наче кабан, намагаючись заглушити сміх.
Франческа стояла, червона, як буряк — здається, почервоніли навіть скельця її окулярів.
— З мовою в мене погано, так? А як тебе зрозуміти, коли ти говориш двома мовами одночасно? Ага. Думаєш, я не знаю, що таке «come va, stronzo»?! «Stronzo»?! Seriously?! Тобто «як справи, гаденя»?
— У нас так близькі друзі вітаються… — Франческа якось дивно на мене подивилась. Я одразу згадав, як Франческа нещодавно намагалася привітати мене російськими матюками.
— Ну що ж, ОК зі мною — що правда, те правда. А хто сказав Патріціо про Вітакера, що той «brutte come lа merda de gatto»? «Страшний, як котяче гівно»? Думаєш, якщо при мені перейти на італійську, то я нічого не зрозумію? Думаєш, мені так важко перевірити в словнику?
— Він мудак!!!
— Авжеж, і тут я згодний. Але пам’ятай — я розумію все, про що ти говориш, тому не треба тут про мою мову!
Франческа опустила очі.
Запала незручна пауза.
— Хоча чого там, і про мову ти казала правду — вона далека від ідеалу, — погодився я, трохи подумавши. — І проти сови я нічого не маю, — я повернувся до Баррела. — Симпатична птаха!
— Думаєш, я не знаю, що ви мене позаочі називаєте моржем? — відгукнувся старший офіцер. — Я, може, спеціально для цього вуса ростив!
— Так незручно, так незручно, пробач, пробач! — голосила напарниця, схопивши мене за руку.
До кінця зміни вона була тиха, як миша. Їй і справді було незручно. Попри те, що я анітрохи не образився (ну скажіть, хто з вас не пліткує і не обговорює позаочі колег?!), дівчина почувалася не у своїй тарілці.
Нарешті мені це набридло. Нам усім була потрібна справжня Франческа, та, що тріщить, мов сорока.
— Улибайся, пупсік, чо злой сідіш? — інтонацією Бората сказав я.
— Baciami il culo! — жваво відгукнулася напарниця.
Ага, «поцілуй мене в дупу». Знаємо.
* * *
За десять хвилин до першої перерви на авіабазі тоскно завила сирена тривоги. Усі одразу подивились на мою напарницю.
— Що?! — обурено вигукнула Франческа. — Це не я!!! Бозна- що! — бурчала вона далі. — Щойно якась халепа, одразу «Франческа»!
Раптом у динаміках пролунав голос командира.
— Усім власникам великих собак терміново пройти в нарадчу кімнату командування базою! Повторюю, власникам дуже ВЕЛИКИХ собак! — полковник Вескотт був не на жарт стривожений. Я закрив сесію на своїй робочій станції і підвівся.
У мене все життя були собаки. Дуже великі собаки. І хай нинішня Галька більше нагадує половину боксера, через півроку вона також буде «дуже велика собака».
— Я з тобою, тільки Г’юстон попереджу! — напарниця явно не хотіла сидіти в командному центрі, коли намічався якийсь гармидер.
— У тебе ж немає собаки! — здивувався Баррел.
— Є! У моїх батьків ретривер!
— Скільки років?
— Дванадцять!
— А, то вас виховали разом! Тоді так, маєш право, — усміхнувся в моржові вуса старший офіцер.
— А чого тільки великих? — незадоволено сказала Трейсі з пульта космічного зв’язку. — У мене йоркі!
— Йоркі не собака, — флегматично сказав Баррел. — То щур.
— Сам ти щур! — огризнулася Трейсі.
— Я морж! — спокійно відказав Баррел. — А йоркі все життя ловили щурів, вони точно знають їхню психологію і поводяться так само, як щурі. Я по National Geographic передачу дивився.
— Запхни той National Geographic собі в дупу! — Трейсі явно не сподобалося, що її собачку обізвали щуром.
— У мене не така велика дупа, — не змінюючи тону, флегматично парирував Баррел.
У нарадчій кімнаті зібралося душ двадцять. Трейсі прийшла також. На її обличчі читалося, що вона власниця щонайменше доґа.
— У нас надзвичайна ситуація, — оголосив полковник. — Пес на злітній смузі.
Полковник вказав на здоровезний монітор. Монітор показував фото з камери спостереження. На фото був величезний, велетенський, гігантський пітбуль. Широка грудна клітка й вивернуті розкаряч потужні лапи. Чесно, я до такого пса близько б не підходив.
— Його двадцять хвилин тому помітили з вежі контролю. Двом бортам уже відмовили в посадці. Ще два чекають на зліт.
— А що служба контролю тварин? — спитав хтось.
— Вони сказали, що будуть до обіду. До обіду!!! Та в мене немає стільки часу, у мене сьогодні напружений аеротрафік! — полковник нервувався.
У нарадчу кімнату зайшов заступник командира, полковник Волтон.
— У нас уже десять хвилин теліпається борт категорії «А».
— І? Нехай іде на друге коло, — відповів командир.
— Сер, це Пентагон, сер…
— Та хоч Ватикан!!! Я його садитиму прямо на пса, чи що? У мене кружляє С-130 з запасом пального на сорок хвилин! Хай займає чергу за