Франческа. Повелителька траєкторій - Дорж Бату

— Франческо? — обережно покликав я.

— Я тут… — пискнула дівчина.

— Що з кнопкою?

— Не знаю. Вона в положенні «закрито», але коли я повертаю ручку, замок не відкривається!

— Мабуть, язичок зіскочив.

— Що робити?

— Треба розкривати двері. Знімати замок. Доведеться кликати хлопців з сервісу.

— Ой, ні!.. — заплакала бідолашна Франческа. — Буде галас і шум, усі зберуться, сміятимуться з мене! О боже, тільки не це!!!

— Посидь тихо. Я зараз прийду.

— Ти куди?! Не кидай мене тут саму!!!

— Сходжу до полковника, він принесе пістолет, і ми відстрілимо цей замок на хрін!

— Андрію!!!

— Та пожартував я, господи!

— Я тебе задушу!!!

Я повернувся через десять хвилин. З собою приніс шурупокрут, дві викрутки, ліхтарика й ножа. Шурупокрутом я швидко відкрутив два болти, але щойно приступив до стопора на замковій ручці, як у коридорі з’явилася сержант МакКарті.

— Чорт! — вилаявся я.

— Що там? — захвилювалася Франческа.

— Тихо будь!

— Що ви робите з інструментами коло жіночого туалету? — сержант МакКарті, що відповідала на авіабазі за господарчу частину, цікавилась не просто так.

— Емм… Замок заїло. Я вирішив полагодити.

— Прямо отак узяли й вирішили?

— Прямо отак узяв і вирішив.

— У жіночому туалеті?

— Ну, так.

— Що ви забули в жіночому туалеті? — у Сариному голосі відчувався неприхований подив.

— Там приємно пахне і дзеркала більші, — я верз цілковиту маячню, оскільки пообіцяв Франчесці, що її не видам.

— А де ваша напарниця? — Сара явно щось запідозрила.

— Гадки не маю, — збрехав я.

— От жаль… Вона просила мене замовити для вас дещо з канцелярії, а я забула, скільки і які саме вам були потрібні течки…

— Двадцять чорних пластикових, на кнопках, — долинуло з туалету.

— Ну ось і напарниця знайшлася, — усміхнулася Сара.

— Двері захряснулись, і ось… — пробелькотіла Франческа.

Я, червоний, мов омар, мовчки відкручував замок.

Клац!

Сяюча Франческа вийшла з туалету.

— Дякую, Джорджіо! Я б тут померла!!!

— У нас чисті туалети, — ображено сказала Сара. — Я стежу за чистотою. Хіба що, для таких випадків, треба там передбачити запас води і їжі.

— Саро, дорогенька, тільки нікому… — благала Франческа.

— Андрій не видавав вас до останнього, — всміхнулася сержант. — Я теж нікому не скажу.

— Дякую!!!

— На здоров’я, — процідив я крізь зуби. Мені було незручно перед Сарою — спочатку я ломився до неї в кабінку, потім набрехав, що не знаю, де напарниця.

— Це дуже люб’язно, що ви її захищаєте, — сказала Сара.

— Він же мій напарник! — Франческа поляскала мене по плечі.

— Скоріше поплічник, — похмуро сказав я. — Марш працювати!

* * *

З туалетами в космосі важко. Астронавтам, які багато годин змушені працювати у скафандрах, до ануса приклеюють пакетик. Скотчем. До ануса. Приклеюють пакетик до гузна. Ну, ви здогадались навіщо.

Так от. Якщо ти перебуваєш у космічному кораблі, ситуація не краща. Ти сідаєш на гм… унітаз, і з тебе, е-е-е… все висмоктують. Ви пробували запхнути в дупу трубу від порохотяга? Отож. А астронавти на МКС мусять це робити. То на Землі ви пішли в туалет, пофілософствували, прочитали Фейсбук і побігли далі. А на МКС ти приходиш і… Коротко кажучи, там можна стати буддистом, бо тільки там гостро розумієш, що життя — це страждання. Життя — біль.

При нашій базі є музей. Там працює доктор Дон Ретке, якого ще називають «Доктор Змив» (Dr. Flush). У науково-космічному середовищі Ретке більше відомий як рятівник команди місії Appolo-13. Саме він наказав перервати місію через вибух кисневого балона і екіпажеві перейти для порятунку в місячний модуль, а потім, для посадки, — в командний модуль. За це Ретке і його команду було відзначено найвищою нагородою США — Медаллю Свободи.

А ще «доктор Змив» відомий тим, що саме він розробив основну схему «космічного туалету». Туалет його конструкції відлітав на всіх місіях Appolo, Skylab і Shuttle. За його прототипами розроблено туалети на МКС, які коштують по 19 мільйонів доларів за штуку. Туалет в американській частині МКС, що офіційно називається Waste and Hygiene Compartment, обладнано ще й установкою, яка розщеплює сечу на кисень та воду, яку потім п’ють астронавти. Це сувора правда і необхідність, і її не уникнути майбутнім підкорювачам космосу.

«Доктор Змив» може розповісти вам такі подробиці, від яких вам різко розхочеться літати в космос і взагалі дивитись на небо. Коли ми з Франческою приміряли скафандри, доктор пропонував нам причепити собі спеціальним скотчем пакетик до гузна.

Ми, зрозуміло, відмовилися.

Одначе космічний туалет у нас іще є. Уявіть собі, діючий. Саме в таку модифікацію героїчно срали американські астронавти. І тут я не втримався… І слово «героїчно» тут не випадкове. Бо це таки реально подвиг, я вам клянусь! Уявіть собі, що в космосі не використовують води для змиву продуктів вашої життєдіяльності. Оскільки вода — найбільша цінність. Отож, щоб ваше, гм… ґуано за відсутності гравітації не розмазувалося по вашій же задниці, вмикається — тадаааааам! — потужний насос. Із вас усе викачують. У прямому сенсі. Відчуття… реально, складно описати.

«Доктор Змив» жартує, що в момент вмикання насоса треба закрити пельку. Здогадайтесь, навіщо.

Я знаю.

* * *

Хочете дізнатись про себе багато нового? Спитайте в колег.

Я не поїхав на роботу на 6:00, як зазвичай, а поїхав на 7:00.

О шостій ранку в нас щоденна церемонія підняття прапора, а далі ми з Франческою починаємо готувати командний центр до зміни. Перевіряємо прилади, встановлюємо зв’язок з Г’юстоном, настроюємо канали далекого зв’язку і так далі. О 7:00 початок зміни, і впродовж неї ми рухаємо супутники й зонди по орбітах і траєкторіях. Цього разу я проспав і підходив до командного центру всього за п’ятнадцять до сьомої. Тут встановлено товсті залізні двері, які замикаються на шість електричних замків. Щоб їх одімкнути, треба просканувати відбиток пальця. Я поклав палець на сканер, двері ледь чутно загули, відсуваючи важкі пальці замків [14], і зовсім без шуму відсунулися сантиметрів на три. Далі треба самому.

Я вже було схопився за ручку, як почув своє ім’я:

— Я коли вперше побачила Джорджіо на екрані, то трохи не вмерла зі сміху! — потішалась наді мною Франческа.

— Ага, стоїть такий, у сорочці з метеликом, у тонких окулярчиках, прямо Вольф Блітцер [15], — гигикнув Баррел.

— Слухай, а Раліца Васильєва з CNN не його родичка? — подав голос Рассел.

— Васильєва? Сестра? Не схожа.

— Дочка?

— Ти що, їй за п’ятдесят!

— Мама?

Усі зареготали так, ніби побачили, як Раліца котить мене в дитячій колясці.

— Важко уявити Джорджіо журналістом, тим більше на екрані, десь у студії чи в ООН! — продовжувала Франческа.

— Журналісти — це ж стерв’ятники! Накидаються зграєю і жеруть мертвечину! — поділився знаннями журналістики старший офіцер Баррел.

«Ах ти ж морж вусатий! Стривай, я тобі вуса вищипаю!» — подумав я, а трійця продовжувала перемивати мені кісточки:

— Та ні, Джорджіо не схожий на пожирача трупів, — захистила мене напарниця. І тут же виписала мені новий діагноз: — Він схожий на панду!

«Такий самий жирний, вайлуватий, повільний і наївний? — промайнуло у мене в голові. — На себе подивись! Весь час тріскотиш, наче та сорока. Ще ж і чорна й носата, як сорока!»

— Він мені більше сову нагадує. Велику пухнасту сову. Сидить, очі в окулярах вирячить і мовчить цілими днями, — сказав Баррел.

«А сам як тюлень! Добре, що я тобі індика не нага…» — не встиг подумати я, як