Теорія українського кохання - Микола Володимирович Томенко

би жінку, котра в усьому, що я роблю, бачила людське, а не тваринне прагнення, котра була б певна, що я не здатний ні на що вульгарне і котра поважала бсвободу взаємин так, як я її поважаю. З листа до Марка Вовчка

Ви справді любите мене в малій мірі. Схилити Вас на щось для Вас корисне я не сподіваюсь більше, а захопити Вас на те, що власне мені потрібне, не можу та й не хочу. Даючи надто багато, я не хочу одержати надто мало. В Вашій душі холод, що ледве допускає й ту близькість між нами, що існує. Досить мені катуватись божевільним захопленням до жінки, нездатної любити палко…

Слава Богу, я відчуваю якийсь гордовитий спокій, усвідомлюючи себе вартим іншого кохання, палкішого, самозаперечнішого.

З листа до Тараса Каменецького

Не таїть справжньої причини моєї смерті: я не соромлюсь її, і не один дурень буде з неї сміятись. Згага любові була в мене від самого юнацтва, але кепське виховання та злидні не дали мені змоги найти по собі жінку. Я вибрав Олександру Михайлівну навгад, я покохав її на віру. Її безглузда мати не давала мені з нею зблизитись і пізнати її, а їй дати себе пізнати. Звідсіля вічне моє прагнення, вічне почуття невдоволення життям. В Марії Олександрівні(йдеться про письменницю Марко Вовчок — ав.) та сама омана, тільки з іншого боку. Вона спочатку захопилась мною, як людиною вищою від інших, а коли зустріла людину, що здалася їй ще вище, вона охолонула до мене, але, охолонувши, тримала і далі, Бог зна чому й для чого, дуже близько до себе. Вона ніколи не давала мені «разувериться» в її любові… Але Ви все знаєте, її легковажність і зрадливість загубили мене. Життя мені обридло. Я холодно вирішую припинити його. Нічого не бачу втішного в прийдешньому, окрім надмірних мук душевних. Остання моя думка й останнє піклування моє про Олександру Михайлівну, що глибоко мене любила, та не могла задовольнити своїм коханням. Ревнощі її були надто природні: я вічно прагнув якоїсь іншої любові. Коли це гріх, то мене за нього покарано і жорстоко. Ви були за свідка моїх страждань, і страждання — ніщо в порівнянні з холодною мукою, що затьмарює мені все, все на світі. Обручку Марії Олександрівни й хрестик понесу з собою. І вмираючи, люблю цю жалюгідну жінку, що для неї готується найнещасливіше прийдешнє. Як гаряче бажав би я одвернути це від неї, принісши в офіру всьго себе, всього!

Але, може, я ще лишусь жити; може, переможу свою тугу й полегшу свого часу страшну долю Марії Олександрівни.

Петров В. Романи Куліша. — К., 1994. - С. 130—131.

Микола Костомаров (1817—1885), відомий український історик, публіцист, громадський діяч.

Лист-присвята Миколи Костомарова до Аліни Крагельської

Лютий, 1847 рік.

Від Бога призначена подруга життя, улюблена Аліно!

Приносячи Вам у подарунок цю книгу, я прошу Вас понад усе, чого міг би просити жених у своєї нареченої, з глибокою увагою прочитати все, що написав тут великий автор, засвоїти дух цього твору, особливо ж зберегти у своїй пам’яті й у своєму серці написане на стор. 178 і далі, і взагалі так сприйняти «L’ imitationdeJesusChrist», щоб за допомогою всевладної благодаті Вам стала ясна, як день, та велика спасенна думка, що справжні християни в шлюбному союзі з'єднуються не тільки тілом, але й духом, не для плотських утіх, не для кар'єри, не з суєти, не з того статевого прагнення, яке в світі неправдиво профанується ім'ям кохання і яке єсть не що інше, як хіть серця і очей, не для всиляких земних насолод, а для того, щоб при взаємній допомозі пройти дружно й міцно через усі спокуси, хвороби, нещастя і невозбранно досягнути царства вічної любові. З'єднуючись з Вами шлюбом, я не прошу Вас любити мене, а прошу любити Христа й той навчить Вас, як любити мене й все навколо. Благаю Вас не раніш іти до шлюбного вівтаря, як тоді, коли не вводячи в оману себе, відчуєте, що Ви приготовані невхильно йти шляхом, позначеним для Вас на землі, в дусі любові Христової.

Петров В. Аліна й Костомаров. — К., 1994. - С. 221.

Марко Вовчок (Марія Вілінська) (1833—1907), відома українська письменниця, перекладачка Лист Марії Вілінської до Опанаса Марковича

4 вересня 1850 року.

Через що в мене така дивна вдача? Усе, мені здається, я пережила, про що б я не чула й не бачила. І ніщо, здається мені, мене не лякає, як інших. Усе нібито надто звичайне. Чи це байдужість, чи це сподіванка, що все, що трапиться, обернеться якнайлучче, чи я надто певна в собі, що зможу все витримати? Я уявляю собі іноді всі нещасті, які можуть трапитись, — нема жодного, якого б я не могла перенести. Мені здається, я перенесла б усе спокійно І, сказати, з радістю спокутуючи всі помилки неповерненого минулого, навіть прийдешнього.

Багато, багато є такого, чого не можу сама розтлумачити словами. У мене так багато думок, що я нібито завжди думаю. Іноді, розмовляючи, я відчуваю раптом, як прилинуть думки найрізноманітніші: добрі, лихі, порожні, важливі, усе так перемішано, І все здасться так дивно. Коли я буваю на самоті з природою, мені здається, ми вкупі, разом думаємо, але я не можу розповісти. Не можу… Чи ж бачив ти, як тіні набігають на горби після півдня? Мені здається, всі думки в мене також одна за одною минають швидко, швидко, не встигаєш за ними стежити.

Безкрає сине, забарвлене чистим індиго небо. Горби, що відходять у блакитну далечінь. Увесь світ насичено цією синьою блакиттю. У синяві неба, далечині ультрамаринових лісів тануть думки, такі ж ясні й прозорі, як і хмарки на небі.