Коханці Юстиції - Юрій Ігорович Андрухович

Зі свого дитинства він пам’ятав лише нестатки та знущання, а що був одинадцятим сином у довжелезному виводку вічно голодних братів і сестер, батько й мачуха без довгих вагань продали його в солдати першому-ліпшому вербувальникові. Гарматне м’ясо становило на той час чи не головну експортну статтю багатьох європейських провінцій, а надто ж тих, де селянські сини внаслідок природних генетичних особливостей виростали міцними й неотесаними.

Доля Юліуса Ґродта винятковою не була. Винятковим був сам Юліус Ґродт. Те, що хлопця насправді тягнуло до книжок та вченості і що в церковній школі він залюбки вивчився читати трьома мовами й робив це втричі швидше за священика, для батька виявилося радше додатковою причиною збутися його з дому подалі. Сам Юліус Ґродт не міг би сказати, чи був на той час повнолітнім. У кожному разі видатна статура, розмах плечей, ґренадерський зріст і всілякі інші кондиції дозволили йому з честю пройти всі кола в пеклі для новобранців і стати добрим вояком.

Останнє словосполучення проте відповідає правді лише в сенсі зовнішньому. Так, він був добрим солдатом, і його руки ніколи не втомлювалися колоти штиком чи закидати гранатами ворожі позиції. Але всі кампанії, в яких він брав участь, неминуче породжували в ньому майже нестерпні душевні страждання, що раз у раз виливалось у різноманітні психічні відхилення включно з істерією та видіннями. По завершенні ж Семирічної він запав у таку глибоченну прострацію (збавити від якої не могли навіть найпередовіші медичні процедури на зразок кровопускання чи зимних ванн), що командири, виявивши здоровий глузд і неочікуване милосердя, підписали йому рапорт на звільнення з одночасною виплатою багаторічного жолду.

Юліус Ґродт, попри очевидність факту, що вижив у стількох походах і боях, з якогось часу вважав себе вже не зовсім живим. Навіть трофейні книжки, які становили три чверті здобутого ним у битвах майна і з яких він потім уклав чималу бібліотеку, не так надихали, як розсіювали його. Обираючи Другобіч, він повірив назві й вирішив, що тут можуть селитися лише подібні йому не зовсім живі створіння. З великою прикрістю, щоб не сказати розчаруванням і роздратуванням, він побачив невдовзі, що й тут люди також кохаються й народжують нових людей. Друге було значно гірше від першого. Демона сексу, як він розумів, неможливо витравити з існування. Але нові народження, нове примноження життя? Для чого — для пізнішого його, життя, знищення? Цього допустити він не міг.

Своїх служниць він убивав, за його ж таки, радше метафоричними, словами, «при спробі втечі». Спробою були запліднення і вагітність, а втечею стало б народження. Ґродт надавав їм шанс увільнитись абортом, але жодна з них не прийняла його пропозиції. Цей серіал зі щоразу новим запрошенням щоразу нової служниці та щоразу новим викопуванням щоразу нової ями, здавалося, не скінчиться ніколи. Найправильніше було б уникати злягань і запліднень, тож Юліус Ґродт підбирав собі на службу дівчат лише найпотворніших, таких, що в жодному разі не мали б викликати сексуального потягу. Але демон сексу все одно перемагав, і жодна з них не відмовила хазяїнові в його домаганнях.

Однієї безсонної ночі він вирішив, що зупинити цей жах можна лиш одруженням. Він погодився примножувати життя. Це була капітуляція.

5

Майбутню дружину Юліусові Ґродту висватав місцевий шлюбний аґент на прізвисько Базилевс: це від нього бере початок однойменна матримоніальна фірма, послугами якої протягом наступних двох сторіч користувалося не одне покоління галичан. Дівчина походила з другобіцьких міщан і у свої сімнадцять з половиною років уже починала вважатися перестарком. Звали її Бланка-Меланія, й ніщо інше так не приваблювало в ній Юліуса Ґродта, як посада її батька. Той був головним комендантом міського цвинтаря, чи, як сам себе врочисто титулував, «охоронцем Брами Некрополя». Ґродт відчитав у цьому цілком особливий натяк і без вагань запропонував Блан-ці-Меланії руку. Для неї то був ледь не останній диліжанс. Ще трохи — й до неї назавжди причепилася б напівглузлива етикетка старої діви. Сучасники характеризували її як створіння, до такої міри невиразне, покірне і з усім погоджене, що про якийсь власний її вибір не могло бути й мови. Вона взагалі не дозволяла собі висловлюватись, тим більше у батьковій присутності. Пропозицію Ґродта вона зустріла мовчанням і ледь помітним, хоч і різкуватим сіпанням повіки — здається, лівої.

Шлюбний обряд відбувся замалим не таємно. Так, наче головно про людське око й водночас дуже пильнуючи, щоб того ока не було забагато. Цей більше ніж стриманий стиль цілковито відповідав характерам обох суб’єктів угоди, їхній скритності, скромності та — правди ніде сховати — скупості. На весіллі, щоправда, таки заграв підпорядкований панові комендантові цвинтарний оркестр, але веселощів чомусь не побільшало.

Так почалося подружнє життя Юліуса Ґродта. Молода пара зникла за брамою відрізаної високим муром посесії — й на цьому, здавалося б, можна закінчувати всю цю недоісторію, а тлінним решткам замордованих служниць поволі розчинятися в забутті та неіснуванні. Але Той, що в Нього Юліус Ґродт перестав вірити на війні, вирішив по-іншому.

6

Протоколи судових засідань in causa[11] Юліуса Ґродта рясніють не тільки граматичними помилками, але й кричущими різночитаннями. Відчувається, як натужно хрипить і стогне судова машинерія, неспроможна порадити собі ні з літерою Закону, ні з його духом. Непорозуміння між латинськими, польськими, русько-литовськими й німецькими формулюваннями, що тут і там аж волають про себе і в невиннішій ситуації могли б зійти за дотепні вправи якихось протодадаїстів, є найпромовистішим свідченням тодішнього перехідного стану. На зміну Рес Публіці, сарматській та архаїчній, вривалася блискуча віденська Імперія, новочасна, масонська і просвічена. У кримінальному судочинстві це означало поворот до Терезіани, себто Constitutio Criminalis Theresiana[12] — вельми прогресивного уложення, смисловим стрижнем якого нарешті стали наукове знання, гуманістичні ідеали і практичний розум. На щастя для юристів, Терезіана in formali та quoad materiale[13] не в усьому поривала з хибними практиками середньовіччя і не зовсім у згоді з передовими поглядами ці-сарині-реформаторки зберігала в силі доволі безвідмовний інквізиційний принцип. Іншими словами, вирішальну роль у встановленні істини, як і раніше, відігравали тортури, серед яких найефективнішими вважалися лещата для рук і ніг, припалювання свічками, а також не в останню чергу — розтягування на т. зв. драбині.

До Юліуса Ґродта драбину було застосовано двічі.

Першого разу — коли він на суді відкинув усі звинувачення в серії жорстоких і навмисних, скоєних на теренах його приватної посесії вбивств. Звинувачення проти Ґродта було висунуто